Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

А під постіллю — порохів! Засвербіло леґеня в носі — хоче чхнути.

— Я хочу чхнути! — шепче панкові.

— Не чхай, бо біда буде.

— Дай шапку, то не чхну, — шепче леґінь.

Віддав панок шапку. Але леґеневі сього мало.

— Я простудився — хочу кашляти.

— Не кашляй, бо біда буде, — шепче панок.

— Дай сорочку і ногавиці, то не закашляю, — командує тихо леґінь.

Віддав панок сорочку й ногавиці. Та леґеневі треба топанки і реклик. Каже панкові:

— У мене такий характер: коли мені щось на дяку, то мушу заспівати. А я приодівся — то мені на дяку, хочу співати.

— Не співай, бо біда буде.

— А я біду глядаю!

— Не співай — віддам тобі топанки й реклик.

Панок надіявся, що ґаздиня придумає, як його вивести з-під постелі. І вона придумала. Каже ґазді:

– Іване, йди до стайні та подивись, як там худоба.

Не встигли за Іваном двері рипнути, як вона прибігла до постелі й каже:

— Вилізай скоріше й сховайся в сінях за бочку. Коли вернеться ґазда до хижі, тихенько вийдеш і підеш додому.

Та з-під постелі виліз леґінь у пановій одежі. А панок зостався там.

Вийшов леґінь у сіни й думає: «Куди я піду звідси в ночі? Треба тут заночувати». Вернувся ґазда до хижі, а леґінь заклопкав у двері.

— Хто там?

— Подорожній. Пустіть переночувати.

— Заходьте.

Увійшов леґінь до хижі. Каже ґазда:

— Ночувати — ночуйте, але без вечері, бо жона нічого не варила.

— То не біда, — каже леґінь. — Я ворожільник, то постараюся, аби вечеря була.

Вийняв із пайового реклика якийсь папірець, подивився в нього й каже:

— Тут написано, що їдіння під полицею.

Перевірив ґазда — правду каже ворожільник. Сіли й добре повечеряли. За вечерею розговорилися. Поскаржився ґазда:

— Якась біда прийшла на жону — часто хворіє. Подивися: і тепер бліда, за серце хапається.

А жона переживала, що буде далі, тому так зблідла. Глянув на неї леґінь та й каже ґазді:

— Не журіться — я її вилікую. Лиш чи заплатите конем?

— А чому би й ні?

Заглянув леґінь у папірець і каже:

— У вашій хижі є біда. Не лишається хижі, бо гола. Треба їй дати одежу.

— Жоно, неси одіж! — каже ґазда.

Жона принесла свою сорочку, сукню, катран, платину, постоли. Подивився леґінь знов у папірець і розпорядився:

— Мечіть під постіль!

Почав панок одіватися. Але то не йде йому споро. Леґінь каже:

— Дайте окропу, най посвячу місце, де біда сидить!

Панок перестрашився і жіночим голосом запищав:

— Почекай ще мало, бо постоли не можу взути.

А пани ніколи в постолах не ходять, тому він і не знав, як взутися.

— Коли не знаєш взутися, то тікай звідси боса, — наказав леґінь і почав кропити гарячою водою під постіллю. Вискочив панок у жіночій одежі — й з хижі! Як його побачила жона в такій одежі — відразу розлюбила.

А леґінь переночував у ґазди, вранці сів на коня, що дістав за ворожбу, та й вернувся додому. Каже вітцю:

— Тепер я знаю, що таке біда. Хто її глядає, той знайде. Але, кедь розумний, то й викрутиться з неї.

Хіба не так?

Про двох парубків

Були колись сусідами два парубки — Степан та Іван. Один багатий, другий бідний. Бідний леґінь мав дуже файну дівчину аж на краю села. А багатий не знав куди дітися — нудно було йому одному. Якось він спитав:

— Куди ходиш, Іване, щовечора?

— Та маю одну дівку на тім краю села.

— А ти б не взяв мене із собою?

— Можу взяти, — погодився бідний.

Увечері пішли удвох до дівчини. Багатому вона впала в око, і він задумав відігнати від неї Івана. Зібралися до дівчини і другого вечора.

— Як будуть давати їсти пироги, то аби-сь по одному кидав собі в пазуху. Я теж буду кидати…

— Най буде так, як кажеш, — погодився бідний.

Прийшли вони до дівчини якраз на вечерю. Їх запросили теж до столу і присунули до них макітру з пирогами. Бідний їсть, один пиріг у рот, а другий — у пазуху, один у рот, а другий — у пазуху. Як наїлися, багатий і каже:

— Дивіться, ґаздо, добре, аби-сьте не казали, що я у вас наївся та ще й у пазуху наклав.

Господар відповів:

— Я нічого злого не скажу про тебе.

Бідний завмер на місці.

— А ти чому не розперезуєшся? — І Степан так сіпнув його за сорочку, що з пазухи посипалися пироги.

Іван мав такий сором, що більше не приходив. До дівчини почав учащати багацький син Степан.

Одного разу дівчина здибала на вулиці Івана:

— Чому не приходиш?

— А ти хіба не знаєш?

— Знаю, та то дурниця. Приходь…

— Добре, прийду, — відповів Іван.

Взяв око горілки і прийшов до дівчини разом зі Степаном. Сіли за стіл та й п'ють. Бідний наливає собі трошки, а багатому — повну порцію. Той став такий п'яний, що хоч йому зуби тягни, а бідний гейби і не пив. Степанові сказали:

— Ляж у великій хаті.

Степан ліг, заснув і захропів. Та вже й Іван не йде додому — лишився ночувати коло нього. Він набрав гладун води, кинув туди сажі, добре розмішав і поклав на стіл. А стола посунув до самих дверей.

Уночі багатому захотілося води. Він устав, почав шукати двері, аби вийти до хоромів-сіней. Але ніяк не може знайти — все натикається на стіл. Іван гейби прокинувся:

— Що ти намацуєш, Степане?

— Не знаю, де двері.

— Я теж уже шукав. Ґазда сказав, до ранку їх не буде. А чого ти хочеш?

— Води.

— Вона на столі. Напийся та й трохи сполосни обличчя — будеш легко спати.

Багатий послухав бідного Івана. Напився і омився тією водою, в якій була намішана сажа, і став такий, як дідько. Коли знову ліг у білу постіль і міцно заснув, бідний відсунув стіл на місце, забрав гладун і вийшов із хати — пішов собі додому.

Уранці всі устали, а багацький син — ще у постелі, ґазда послав дівчину, аби розбудила своїх леґенів — думав, що й бідний спить у хаті. Дівчина заглянула до великої кімнати і заверещала:

— Ой, там лежить чорт!

Ґазда отворив двері — в ліжку спить таки правдивий дідько. Старий побіг до попа:

— Ходіть, панотчику, до мене… Але борзо!

— Чого?

— У моїй хаті дідько. Лежить собі, як пан, на постелі.