Читати книгу - "Сестра Керри"

— Вам подобається подорожувати?

— Та ні, не дуже. Це швидко набридає.

— А мені б хотілося подорожувати, — мовила дівчина і, відвернувшись, задивилася у вікно. — А де ж це ваш друг, містер Герствуд? — спитала вона раптом, згадавши про управителя бару, що, на її думку, міг стати темою для розмови.

— Він тут, у місті. А чого це вам раптом спало на думку запитувати про нього?

— Та просто так… Він не був тут з того часу, як ви приїхали.

— А звідки ви його знаєте?

— Отаке! Хіба ж я не доповідала про нього разів десять за останній місяць?

— Та де там! — недбало заперечив Друе, — Він і п'яти разів не був у нас за весь час, що ми тут живемо.

— Справді? — усміхнулась вона. — Багато ви знаєте, я бачу!

Друе трохи споважнів. Він ще не був певний, жартує вона чи каже правду.

— Пустунко! — мовив він. — Чого це ви так усміхаєтесь?

— Та нічого, просто так.

— А останнім часом ви його бачили?

— Ні, не бачила, відколи ви повернулися, — відповіла вона, сміючись.

— А до того?

— Аякже!

— Часто?

— Та мало не щодня.

Дівчина була язиката, любила баламутити людей, і тепер її дуже цікавило, яке враження справляють її слова,

— До кого ж він приходив? — недовірливо спитав комівояжер.

— До місіс Друе.

Друе витріщив на неї очі, але одразу отямився і додав, щоб не бути смішним в її очах:

— Ну, і що ж з того?

— Нічогісінько, — відповіла дівчина, кокетливо схиляючи голівку набік.

— Він наш давній знайомий, — вів далі Друе, загрузаючи все глибше.

Кілька хвилин тому він би охоче продовжив цей легенький флірт, але тепер у нього зникло всяке бажання. Він дуже зрадів, коли дівчину покликали знизу.

— Я повинна йти, — мовила вона, весело відступаючи від нього.

— Ми ще побачимось, — відповів він, удаючи, ніби засмучений цією перешкодою.

Коли дівчина пішла, Друе дав волю своїм почуттям. На його обличчі, яким він ніколи не вмів володіти, відбивався безмежний подив і збентеження. Чи можлива це річ, що Керрі так часто приймала Герствуда і нічого йому про це не сказала? А Герствуд — невже він брехав? Та й що, власне, мала на думці покоївка?.. Він і справді почав помічати щось дивне в поведінці Керрі останнім часом. Чому вона так розгубилася, коли він спитав, скільки разів заходив Герствуд? Чорт забирай, він тепер це пригадує! Тут щось не так у всій цій справі.

Він сів у крісло-гойдалку, щоб добре усе обміркувати, закинув ногу на ногу і сердито насупився. Думки проносилися в голові з гарячковою швидкістю.

Ні, все-таки в поведінці Керрі не було нічого незвичайного. Чи ж можливо, чорт забирай, щоб вона його обдурювала? Ні, вона не так поводилася. Та чого там, ось і вчора ввечері вона була з ним така мила, та й Герствуд теж. І вони б його обдурювали? Він не міг цьому повірити.

Його думки вилилися, нарешті, у словах:

— Часом вона й справді поводиться якось дивно. От і тепер — одяглася і вийшла зрання, ні слова мені про це не сказавши.

Він почухав потилицю і зібрався йти. Обличчя в нього ще було насуплене. У вітальні він знову зустрівся з покоївкою, яка прибирала тепер в іншій кімнаті. З-під білої наколки сяяло її кругленьке личко. Вона усміхнулася до нього, і Друе одразу забув про свою турботу. Він фамільярно поклав їй руку на плече, ніби вітаючи її мимохідь.

— Перестали злитися? — спитала вона, готова теревенити далі.

— Я й не злився, — відповів він.

— А мені так здалося, — усміхнулась вона.

— Та годі вам дуріти! — безцеремонно вигукнув він. — Хіба ви це все говорили не жартома?

— Звичайно, ні,— відповіла дівчина і додала з таким виглядом, ніби зовсім не хотіла вчинити йому прикрість: — Він приходив дуже часто. Я думала, що ви знаєте про це.

Тепер уже Друе зовсім перестав приховувати свої почуття й удавати байдужого.

— А вечорами він тут лишався? — спитав комівояжер.

— Часом лишався. А часом вони разом виходили з дому.

— Увечері?

— Так. А все-таки вам не варто через це так лютувати.

— Я зовсім не лютую, — сказав Друе. — Ще хто-небудь, крім вас, бачив його?

— Аякже! — відповіла покоївка таким тоном, ніби в цьому не було нічого особливого.

— І давно це було востаннє?

— Якраз перед тим, як ви повернулись.

Комівояжер нервово прикусив губу.

— Не кажіть нікому про це! Добре? — промовив він, легенько стискаючи її руку вище ліктя.

— Ну, звичайно, — відповіла вона. — Та й не варто цим псувати собі настрій.

— Гаразд, — промовив він і пішов геть, дуже похмурий, але все-таки подумав мимохідь, що, мабуть, він припав до вподоби покоївці.

«Ми поговоримо про це з Кед! — сказав він собі в думці, почуваючи себе скривдженим. — Чорт забирай! Ми ще побачимо, чи посміє вона так поводитись!»

РОЗДІЛ XXI

Дух, що прагне. Плоть, що жадає

Коли Кєррі прийшла в парк, Герствуд давно вже чекав на неї. Кров кипіла в ньому, нерви були напружені до краю. Йому не терпілося швидше побачити жінку, яка так схвилювала його напередодні.

— Ось і ви нарешті! — мовив він, намагаючись опанувати себе: він увесь тремтів від збудження, і його охопило якесь незвичайне піднесення, у якому було щось трагічне.

— Авжеж, я, — весело відповіла Керрі.

Вони пішли по алеї, ніби простуючи до якоїсь певної мети. Герствуда п’янила її юна врода. Шелестіння її елегантної спідниці було для нього найсолодшою музикою.

— Ви задоволені? — спитав він, маючи на думці її вчорашній успіх.

— А ви?

Він міцніше стиснув їй руку, побачивши її ніжну усмішку.

— Це було просто чарівно!

Керрі радісно засміялася.

— Я давно не бачив нічого подібного! — додав він.

В ньому спалахнув його вчорашній захват, до якого домішувалась радість, що зараз вона біля нього.

А Керрі раювала в атмосфері, якою цей чоловік її оточував. Вона одразу пожвавішала, і на щоках її заграв рум’янець. В кожному звуку його голосу вона чула потяг до неї.

— Які гарні квіти ви прислали мені,— промовила вона, трохи помовчавши, — просто чудові!

— Я дуже радий, що вони вам сподобались, — тільки й відповів він.

Він не переставав думати про те, як би швидше досягти бажаної мети, і йому хотілося відразу завести мову про своє кохання. Здавалося, для цього настала слушна хвилина. Його Керрі йшла поруч. Герствудові кортіло почати рь шучу розмову, але йому раптом забракло слів, і він не знав, з чого почати.

— Сподіваюсь, ви щасливо добралися додому, — промовив він, раптом спохмурнівши, і в голосі його забринів жаль до