державні справи, навіть не порадившись із ним, - “та що це таке?! кінець кінцем, уряд - це я!” - але Саенс де ла Барра незворушно пояснив йому: “ви не уряд, генерале, ви - влада”; в і н нудився, граючи щовечора в доміно, дарма що супротивниками були чудові гравці: йому не вдавалося програти жодної партії, які б хитромудрі пастки на себе самого він не розставляв; хоч-не-хоч, він мусив миритися з тим, що обіду доводиться ждати цілу годину, - поки перевірять, чи не отруєна його їжа; він не знаходив меду в своїх тайниках, - “чорти б його побрали, хіба це та влада, якої я прагнув?” - запротестував він якось, але Саенс де ла Барра заперечив йому: “іншої немає, генерале!” - бо тільки така влада була можлива в цьому палаці, в колишньому раю, що за інших часів вирував, наче недільний ярмарок, а нині заціпенів у летаргічному сні, як мертвий, і тепер йому нічого було робити, - хіба що чекати четвертої години дня, щоб послухати по радіо продовження роману про нещасливе кохання - щоденну передачу місцевої радіостанції; він лежав у своєму гамаку, з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухав і мучився, не знаючи, вмре чи не вмре героїня роману, - “вона ж така молодесенька!” - і Саенс де ла Барра дізнався для нього: “так, генерале, вона вмре”, - “хай вона не вмирає! - наказав він, - якого дідька, хай живе до кінця роману, вийде заміж, народить купу дітей і доживе до старості, як усі люди!” - і Саенс де ла Барра звелів переробити сценарій, аби потішити його ілюзією, ніби він править, - отож відтепер, за його наказом, ніхто більше не вмирав, герой і героїня, які спочатку не кохали одне одного, благополучно йшли до вінця, персонажі, поховані в попередніх розділах, воскресали, а злих карали завчасно, щоб потішити генерала, - за його наказом увесь світ був щасливий, і йому самому легше було терпіти це безглузде життя, де він давно вже почувався зайвим, бо коли годинник бив восьму і він вирушав оглянути перед сном свої володіння, то виявлялося, що хтось і без нього вже поклав корму коровам та вимкнув світло в казармі президентської охорони; челядь уже спала, на кухнях був лад - підлога помита, столи, на яких рубають м’ясо, вишкрябані й протерті креоліном, - від них пахне духом лікарні, і жодного сліду крові немає; хтось уже позачиняв вікна на шпінгалети і замкнув канцелярії, хоч ключі від них були тільки в нього; лампи в коридорах, від вестибюля до спальні, гасли одна за одною, перш ніж він доторкався до вимикача, - він ішов у темряві, тягнучи свої важкі ноги полоненого монарха повз темні дзеркала; тепер на острозі в нього був оксамитовий чохол, - щоб ніхто не вистежив його за золотими зблисками її зірочки; він бачив у вікнах те ж саме січневе Карибське море, - як і завжди, воно скидалося на квітучу трясовину; він зазирнув до кімнати Бендісьйон Альварадо, щоб упевнитися, чи на місці її спадщина - меліса, клітки з давно здохлими пташками, скорбне ложе, на якому мати вітчизни гнила живцем, - “на добраніч, матусю”, - пробурмотів він, як завше, - хоч давно вже ніхто не відповідав йому: “на добраніч, синку, спи з богом”; він пішов до спальні, присвічуючи собі лампою, - тією самою, яку тримав на випадок нагальної втечі, - і зненацька його як приском обсипало: наче вуглини, спалахнули в пітьмі очі Лорда Кьохеля, і він відчув чоловічий дух, відчув на собі всю владну силу й презирство того, хто стояв у темряві, - “хто там?” - спитався він, хоч добре знав, хто це: Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра в парадному костюмі прийшов нагадати йому, що сьогодні ¡сторична ніч: “дванадцяте серпня, генерале, велика дата! сьогодні ми святкуємо перше сторіччя з дня вашого приходу до влади, отож гості прибули з усього світу, бо тільки раз за найдовше життя можна побувати на такому святі!..” - вітчизна святкувала - вся вітчизна, крім нього самого: як наполегливо не вмовляв його Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра провести цю знаменну ніч серед свого народу, який радів і славив його з усіх сил, він раніше, ніж звичайно, зачинився на три замки, три засуви й три защіпки в казематі-спальні, ліг долілиць на голу кам’яну підлогу, ліг, як був: у полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці, підклавши під голову правицю замість подушки, - так само лежав він і тоді, коли ми знайшли його, подзьобаного грифами, вкритого морським цвітом та паразитами, - і, крутячись із боку на бік у тривожному сні, чув, ніби крізь туман, далекі вибухи петард на святі без нього, чув бравурну музику, радісне калатання дзвонів, збуджений гомін люду, який потоками намулу плив зусібіч, щоб піднести до неба славу, котра не була його славою, - він бурмотів, більше здивований, аніж засмучений: “матінко моя ріднесенька Бендісьйон Альварадо, вже сто років!.. хай йому біс, подумати тільки - сто років! як швидко летить час!..”
6
Отож він був там, хоч насправді це зовсім не він лежав на святковому столі в банкетній залі, а хтось по-жіночому пишний, наче вмерлий папа римський, весь у квітах, що через них він сам себе не впізнав за своєї першої смерті, - мертвий він був ще страшніший, аніж живий, напхана ватою атласна рукавичка спочивала на грудях, укритих, наче бронею, фальшивими медалями за вигадані перемоги, які він нібито здобув на шоколадних війнах, придуманих його нахабними підлабузниками; він був у крагах із лакованої шкіри, з єдиною золотою острогою, яку ми знайшли в домі, а його дивовижний парадний мундир був прикрашений десятьма сумними сонцями всесвітнього генерала: це звання йому присвоїли в останню мить, щоб зробити його винним за саму смерть; він лежав, такий доступний і близький у своїй новій, посмертній подобі, що вперше можна було повірити в його реальне існування, хоч насправді ніхто не був так мало схожий на нього, ніхто не був такою його протилежністю, як цей виставлений напоказ труп, який цілу ніч пікся на повільному вогні невеличкого покою, що аж пашів, а тим часом у сусідній урядовій залі ми обговорювали кожне слово останнього бюлетеня - з повідомленням, у яке ніхто не смів повірити, - “мене збудив гуркіт вантажних машин, котрі везли озброєних піхотинців, військові патрулі зайняли вдосвіта будинки установ, сховалися в під’їздах осель, залягли попід арками торгової вулиці, готові стріляти, я на власні очі бачила, як вони встановлювали кулемети на дахах у віце-королівському кварталі, а коли я вранці вийшла на балкон, шукаючи, куди б його поставити букет росяних гвоздик, які я щойно зрізала в патіо, то побачила під балконом патруль на чолі з лейтенантом - солдати йшли від будинку до будинку та наказували позачиняти й ті нечисленні крамниці, які відкрилися були зранку на торговій вулиці: “сьогодні національний день! наказано згори!” - я кинула лейтенантові гвоздику
