Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Вони втекли. Тупіт стих удалині.

— Підемо за ними? — пошепки запитав принц-бранець.

— Я боюся… — почала я, і такий початок мені не сподобався. — Я думаю, нам треба йти саме туди, звідки вони прибігли.

Запала тиша.

— Тоді ходімо, — сказав принц-бранець.

Ми рушили далі. Іноді я зупинялася, щоб поглянути на принца-деспота. Параліч усе ще діяв: деспот міг лише дихати й дивитися. І він дивився на мене так, що мені щоразу ставало моторошно.

— Скажи, як виглядає місце, де ми зараз перебуваємо?

— Досить широкий коридор… Праворуч сходи, вузькі, чорні, а на поруччях, зажди-но…

Так. Шипи. Цікаво, це щоб стражники по поруччях не з’їжджали? Ліворуч щось подібне на висохлий фонтан в стіні, квіточки з білого мармуру.

— Я знаю, де ми, — він утомлено опустив плечі. — Ходімо до виходу?

Я прислухалася. Як тихо! Наче й не було ніякого бою, наче всі мешканці замку просто вимерли.

— Ні. Мені треба знайти друзів. Ти допоможеш мені відшукати тронний зал… Чи щось схоже? Де всі зазвичай збираються?

— Допоможу, — сказав він після довгої паузи. — Скажіть, Ліно… Чим це тхне?

* * *

Чим далі ми йшли, тим відчутнішим ставав запах. Важкий, солодкуватий, такий бридкий, що в мене шлунок раз у раз підступав до горла. Мені зовсім не хотілося знати, що може так смердіти, але так виходило, що з кожним кроком джерело запаху все наближалося.

Назустріч нам пробігло ще кілька стражників. Вони промчали, не звертаючи уваги ні на свого пана, переможеного й зв’язаного, ні на мене з посохом, ні на принца-бранця з пов’язкою на очах. Вони давали драпака, рятували свої життя, а на щось іще в них просто не було часу.

Я повела посохом, і він пообіцяв мені небезпеку попереду. І то таку, що я ступила крок, другий — і зупинилася.

Може, Уйма зовсім не там? І принц-саламандра давно вже втік із замку, і вони разом чекають мене в гайку коло дороги?

Я прекрасно розуміла, чого варті такі думки. Ні, мені неодмінно слід довідатися, що трапилося в замку, що налякало сторожу й куди подівся Уйма. Тільки тоді я зможу, якщо пощастить, подивитися в очі Оберону й коли-небудь повернутися додому.

— За рогом хтось є, — сказав принц-бранець. Я вже не вперше зауважила, що його слух у деяких ситуаціях був кориснішим, ніж мої очі.

— Виходь! — я підняла посох. — Ми знаємо, що ти там!

Маленька тінь виступила з-за рогу й зупинилася за п’ять кроків попереду мене. Максиміліан!

Некромант завжди був дуже блідий, але тепер просто-таки позеленів. Білі патли прилипли до чола. Одне око запливло, як від удару.

— Ти втік? — запитала я різко. — Кинув їх?

Він мовчав.

— Відповідай!

Він перевів погляд на принца-бранця:

— Хто це з тобою?

— Хто треба… Принц-бранець і принц-деспот, хто ж іще!

Його вціліле око округлилося. Він обережно обійшов нас (принц-бранець повільно повертався, щоб залишатися до нього лицем) і зупинився, дивлячись на паралізованого й зв’язаного ворога.

— Принц-деспот, — прошепотів він. — Це ти його так?

— Це він його так, — я кивнула на принца-бранця.

— Ні, — сказав принц-бранець. Деспот мовчав. Його холодні очі тепер буравили уже Максиміліана.

— Хто ж такий цей Оберон, — повільно сказав некромант, — що заради нього ти змогла… Він дійсно великий король?!

— Просто гарна людина, — буркнула я.

— І все дарма, — плечі Максиміліана опустилися. — Все дарма… Де ключ від Печатки? — він різко підвів голову й втупився в мене єдиним чорним оком.

— Уйма… — я запнулася.

Максиміліан застогнав:

— Усе пропало… Там принц-чума, у цьому залі. Він чекає на тебе. Каже, що хоче поговорити з тобою про важливу справу. Каже, що ти неодмінно прийдеш.

Хоч як страшно й важко мені не бувало за Відьминою Печаткою, та звістка, що на розмову зі мною чекає принц-чума, погрожувала стати останньою краплею. Я притулилася до стінки й мало не впустила посох.

— Рятуйся, — пошепки сказав Максиміліан. — Біжи світ за очі. Я чекав тебе… щоб попередити.

— Ти? Чекав? Щоб попередити?!

— А найдужче шкода ключа від Печатки, — Максиміліан мене не слухав. — Нічого. Я повернуся в замок до мачухи. Після того як ви загинете, ваші друзі знову зможуть увійти до нас, і я дочекаюся їх. Я переповім їм правду про вашу загибель і де я вас поховав… І з вдячності вони візьмуть мене за Печатку. А не візьмуть — я вб’ю їх і вкраду ключ, та й все одно втечу звідси! — він мало не плакав.

— Заспокойся, — мені було зле, у животі бурчало й тремтіли коліна. — Щоб накивати звідси п’ятами, тобі не обов’язково нас ховати. А принца-чуму… — я зібралася з силами. — Мені все одно потрібно було з ним про дещо перебалакати. Так що все дуже вдало склалося.

Максиміліан роззявив рот. Навіть його запливле око ширше розплющилося.

— Не дозволяй йому торкатися до тебе, — раптом сказав принц-бранець. — Будь-хто, до кого він доторкнеться, умре протягом трьох діб.

* * *

Я ввійшла до тронної зали — одна.

Принц-бранець і принц-деспот залишилися під наглядом Максиміліана. Не те щоб я довіряла некроманту. У мене просто не було вибору.

Підходячи до зали, я мало не задихнулася від смороду, але варто було мені переступити поріг — запах зник.

Це була та сама зала, де колись — давним-давно — принц-деспот пригощав нас вечерею з отруєним вином. Тепер тут не було столів. Величезна зала була порожня, в центрі лежав мертвий Майстер-Генерал зі сталевою спицею в грудях. Осклянілий погляд його був спрямований у стелю.

Навколо полководця валялися в різних позах ще кілька нерухомих тіл, серед них і лікар-отруювач. По залі була розкидана зброя, а підлога вкрита суцільним килимом з розчавлених мурах. Мені стало небагато легше, коли я помітила, що більшість людей, які лежали навколо, дихають, хоча й не без зусиль.

Ніхто не поспішав на допомогу пораненим! Стражники, слуги, лакеї стояли під стіночкою, нерухомо, як барельєфи. Усі дивилися вниз.

У дальньому кінці зали, на троні принца-деспота сиділа незнайома людина. Поруч, дуже близько, стояли Уйма і принц-саламандра, пліч-о-пліч. У мене трішечки відлягло від серця: принаймні їх ще не вбили. Щоправда, Уйма, до пояса голий, був увесь заюшений кровицею, рука перев’язана клаптем сорочки. А принц-саламандра тремтів так, що дрижали лусочки на чорному трико. Усі думали,