Читати книгу - "Останній заколот"

— Усе це зрозуміло, — махнув рукою Василенко-старший, — ближче до діла.

— Я сказав це тільки тому, що Борис Миколайович тій був членом жодної партії й, можливо, в цілому нетерпимо ставиться до соціал-демократів. Тепер конкретно. Мечі здається, головний акцент у статті має бути такий: більшовики, взявши владу і наобіцявши масам усі свободи й блага, фактично зрадили їх, відійшли від народу, стали над ним. Тобто більшовицькі гасла лишаються колишніми, демократичними, проте не сповнені реального демократичного змісту. Бюрократизм і початок корупції — на цьому треба наголосити й це треба довести.

— Правильно, — ствердив Микола Прокопович.

— От так, — розважливо сказав Толпига, — факти мають бути конкретними. Слід назвати прізвища й посади. Без цього стаття не прозвучить, стрілятиме вхолосту.

— Тут-то ви помиляєтесь, — хитро примружився Костянтин Прокопович. — У принципі я згоден з вами, але пропоную обійтися мінімумом прізвищ і фактів, бо їх у пас і так обмаль. Головне: на основі одного факту, навіть півфакту зробити висновки та узагальнення, підпустити диму, смороду, називайте це як хочете, однак маємо акцентувати на тому, що поодинокий факт — типовий. Треба вбивати в мозок читачеві: будь ти більшовиком чи есером, все одно обивательське мусить лишатися в тобі, тобто потяг до поліпшення власних умов життя. Так було за французької революції, так буде і в нас. У французів тільки Робесп’єр лишився непідкупним, ну й ще кілька дурнів, зрештою, такі є і у нас, та що може сам Ленін, коли його оточує ціле море кар’єристів, хабарників та владолюбців?

— Боюсь, тут ви перебільшуєте, — подав голос Толпига, — і мені таке буде важко довести.

— Плюньте, — заперечив Василенко-молодший, — наше видання не розраховане на більшовиків та червоних агітаторів, “Новь” читатиме публіка поміркована, яку маємо тільки розбурхати. Знаєте, як створюється громадська думка: “Я вчора читав в авторитетному паризькому виданні “Новь”, що більшовики — хабарники. Спійманий на цьому працівник губнаросвіти Косів, а якщо вже в губернських установах почали брати хабарі!..”

— Але ж про Косіва, — заперечив Толпига, — ще тиждень тому писала “Пролетарська правда”.

— Чудово! — вигукнув Костянтин Прокопович. — Ви самі ллєте воду на мій млин. Я читав цю замітку: суха інформація без особливих коментарів. Отже, факт, який ніхто не зможе спростувати. А вже ваша справа обсмоктати цей факт, натякнути, що таких беззастережних фактів багато і це свідчить про корупцію в більшовицьких; лавах, що це — тільки початок, що будь-яке питання в радянській установі вирішити непросто, хай дехто ще й не бере хабарів, але й не хоче розумно й швидко розв’язувати питання, бо, зрештою, цьому працівникові такі проблеми й не під силу. У нього нема ані досвіду, ані освіти, ані гнучкого розуму — лише приналежність до партії і власна пиха. Його висунули на керівну посаду, повернутися в рядові вже не хочеться, а щоб керувати, треба мати талант, його ж нема, як нема й розуму та освіти, ось такий і стає бюрократом. Бо бюрократом буїи легше й вигідніше: менше відповідальності, та й яка відповідальність, коли ти фактично нічого не вирішуєш? Толпига вислухав Василенка-молодшого, зауважив:

— А чого б вам самому, Костянтине Прокоповичу, не написати статтю? Чудово окреслили проблему.

— Кожному своє, — сумно посміхнувся Василенко-молодший. — Як кажуть, кесарю — кесареве… Я, коли розбалакаюсь, зупинити не можна, а візьмусь за перо — думки розбігаються, наче їх і не було.

— Давайте напишемо разом.

— Не претендую на лаври. Я — рядовий боєць соціал-демократичної партії, тобто меншовик. Нехай колись ми лишилися в меншості, однак певен: історія на нашому боці, а історія, як відомо, найоб’єктивніший суддя.

— Ідея довести неминучість морального падіння більшовиків приваблює мене, — чесно зізнався Толпига. — Навіть назва статті вимальовується: “До кризи ідеології”.

— Годиться, — авторитетно зауважив Василенко-старший. — Під цю назву можна підігнати будь-який факт.

— Підганяти факти неетично, — заперечив Толпига, — треба тільки по-своєму їх інтерпретувати.

“Не все одно”, — ледь не зірвалося з язика в Костянтина Прокоповича, та вчасно осікся: все ж непогано, коли професора ставлять на місце.

Марія Данилівна відчула, що назріває конфлікт, й поспішила розрядити його:

— Ще по чарочці? — запропонувала.

Вони випили, й Василенко-молодший сказав:

— Я ще можу повірити: совдепи якось відбудують господарство. Для цього великого розуму не треба, а ентузіазму більшовикам не позичати. Не будемо заплющувати на це очі. Працюють вони мов скажені й мають повні успіхи — як службовець губстатбюро можу засвідчити це. Але відбудують зруйноване, ну й що? Різні там тахти, цегельні, цементні заводи… Наведуть порядок на залізницях. А далі? Що далі, панове? Така величезна країна, як Росія з Україною, Білорусією та Середньою Азією не може весь час жити на ентузіазмі, вона потребує технічного прогресу, а його без спеціалістів здійснити не можна. Уявіть навіть, що спеціалісти знайдуться. Можна запросити за золото, яке гребуть у Сибіру, інженерів з Англії чи, скажімо, німецьких або французьких. Зрештою, навчити своїх — ломоносови ще не перевелися. Однак, запитає той же інженер, майбутній Ломоносов: для чого? Більшовики відкажуть: для зміцнення рідної Совдепії! Але ж не сьогодні, то обов’язково через рік чи два у того ж спеціаліста поменшає ентузіазму, захочеться чогось свого, особистого, бо кожній людині хочеться чи то будиночка з садочком, чи то окремої, а не комунальної квартири, гарних меблів і власного фортепіано, щоб стояло в твоїй кімнаті, а не в робітничому клубі. А більшовики кажуть: зась, у нас усе спільне…

— Вибачте, — перебив Толпига, — але ж більшовики не заперечують приватну власність. Ось тепер — неп…

— Демагогія, — сердито махнув рукою Василенко-старший. — Цілковита демагогія, хіба їхній керівний більшовик допустить, щоб якийсь безпартійний інженер жив краще за нього? Недооцінюєте ви людську психологію, шановний.

— Правду кажеш, брате, — підтримав його Костянтин Прокопович. — Одначе ми тільки продираємось крізь гущавину й нарешті побачили трохи світла. Є святий принцип справжньої демократії — приватна власність. Ні, я, як соціал-демократ, заперечую приватну власність на засоби виробництва — заводи й фабрики треба націоналізувати, проте втратимо золотий стимул — конкуренцію. Завод не конкуруватиме з іншим заводом, і з’явиться, обов’язково колись з’явиться дух наплювизму замість нинішнього підігрітого більшовиками ентузіазму. Чиста психологія: чого із шкіри лізти, коли й так зійде… Там,