Читати книгу - "Причепа"

Другого дня вранці Улита встала з постелі ще смутніша. Вона завважила, що не вона вже хазяйка в своїй господі, що вона не сміє спекти й зварити, взяти і дати, як би їй бажалось.

- Чого це ви, мамо, плачете? - питав син. - Настане літо, поставим за батька великий обід, як і давно колись ставили за живоття покійного.

- А чи добре ж буде його душі ждати там, на тім світі? От і цієї ночі снився мені твій батько, йду я ніби до церкви в неділю; прихожу на цвинтар, розв'язую хустку і починаю роздавати старцям пироги та гроші. Коли дивлюсь - між старцями стоїть твій батько. На йому свита ще поганша, торбів - ще більше, його лице ще чорніше; насилу я впізнала його. Він упав мені в ноги і жалібним голосом просив милостини. Я поклала йому в руку пиріжок. Коли дивлюсь - рука чорна як земля, тіла нема, самі тільки, кістки. Тоді він підвівся, взяв мене за руку й повів. От ідемо ми вже ніби з церкви додому, приходимо до греблі. Гляну я на воду - греблі немає, тільки млин стоїть і меле на всі колеса, а через воду лежать кладки, перекинуті з каменя на камінь. Під кладками вода реве, клекоче. «Йди за мною», промовив до мене небіжчик. - «Не піду! боюсь», кажу я. - «Йди, не бійся», промовив він, осміхаючись, і повів мене через хистку кладку. А вода аж кипить під кладкою, сипле бризками мені під ноги. Глянула я вниз, голова моя заморочилась, і я прокинулась…

- Ви б, мамо, не думали багато про батька! Що думаєте, те вам і сниться.

- Ні, сину, душа його просить помочі, аж намагається. Треба найняти сорокоуст.

Найняла Улита сорокоуст, понесла під церкву милостину, роздала старцям деяку одежу покійника, і душа її втихомирилась. Чоловік перестав снитись.

- Коли б ви знали, що за вас і за нашу паню сьогодні говорили на ярмарку? - дзигоріла наймичка-лепетуха, чухаючи язик об свої зуби.

- А що ти там чула? - питала Улита.

- Та там розказували таке, що й казати якось ніяково: казали, що як прийшли до нас священики опівдні, то ніби ви й молода наша пані ще спали… А священики прийшли та покропили вас на ліжку свяченою водою, а потім пішли з кадилом та водою далі по хатах і застали молоду панію в купелі, покадили кругом купелю та й вернулись до світлиці і почали правити панахиду… І господи! та там верзли таке, чого вже й не було! Не знаю чи говорити вже, чи й ні?

- Та що ж таке? Говори вже, коли почала.

- Та як почали нібито правити панахиду, то ніхто й не вийшов до світлиці. А як сіли попи та дяки за стіл, то й не було чим душі покійного хазяїна пом'янути! Бо, кажуть, ніби молода пані все позамикала і ключів вам не дала, ще й вилаяла. А попи й дяки постукали заграничними видельцями по німецьких тарілочках та з тим і пішли. І обіда ніби людського не поставили! Та так сміються з вас, та докладають, що ви зробились на старість ляхівкою і що молода пані всім верховодить, а про покійного хазяїна вже навіть забули. Їй-богу, не знаю, чи казати, чи ні?

Леміщиха мовчала.

- А як почали старці сходитись на обід, і то їй-богу, й присяй-богу, і побий мене святий хрест! говорили, буцімто молодий пан звелів спустити з ланцюгів собак і цькувати тими псами нищих; і своїми власними руками запер сінешні двері. Їй-богу і присяй-богу! божусь, і присягаюсь, і буду землю їсти, що це не я вигадую брехні, що говорили так!

Леміщиха через силу на ногах стояла. Вона бачила, що все місто знає, що вона не господиня в своїй хаті, що вона на старості літ забула про покійного чоловіка, насміялася з бога, з священиків, з святих звичаїв, з душі небіжчика.

Людський поговір вразив Улиту в саме серце, показавши їй уявки лепетливим язиком наймички, що вона значить в хаті, в сім'ї; показавши їй уявки те, про що вона або зовсім не знала, або не догадувалась, все покриваючи материнським серцем та любов'ю. І стали різдвяні святки задля неї сумніші за будень.

А тут наближалась голодна кутя. Леміщиха хотіла справити кутю по старому звичаю, бо першої куті перед різдвом Зося не звеліла справляти, як поводиться між людьми; не звеліла наварювати й напікати, а узвар і кутю звеліла поставити на покуті в пекарні… За живоття Лемішки кутя й узвар ставилися на покуті в світлиці на столі, на зеленому сіні, а в куточку ставилось з півснопа пшениці, що згинала колос над горшками, понакриваними хлібом. Улита й тепер приставила стіл в куток і звеліла наймитові внести сіна та добрий пучок пшениці та жита, висмикнутий з стіжка.

- Що то буде, мамо? - спитала Зося в Улити, котра несла в світлицю добрий оберемок сіна і з півснопа пшениці.

- А хіба ж ви не бачите? Кутю треба поставити на покуті. Хіба ж ми не християни, чи що?

- Але ж, мамо, ви нанесете в хату сміття! - обізвався син.

- Сміття валяється на смітнику, - одказала мати і почала мостити сіно в кутку на столі.

- Мамо! в нас же завтра гості будуть, - промовила аж крізь сльози Зося. - Що ж вони скажуть, як побачать оте кубло! Вони ж мене обсміють!

- Доволі й того, що і так глузують з мене люди, - одказала стара мати.

- Мамо! прошу вас! - озвався син. - Не робіть ви того! З кутею нічого не станеться, як вона постоїть до вечора в пекарні. Нащо нам держатись тих старих звичаїв? Доволі буде з нас того, що ви потрусите по столі трошки сінця та закриєте скатертею, як от роблять наші панки й священики. Хіба ж священики робили б так, якби то було не по-християнській?

Син забрав з рук материних сіно й пшеницю, потрусив