Читати книгу - "Ангел пригляду"

Але це були не ті сльози, від яких легшає на душі. Просто організм позбавлявся зайвої вологи. Він ще не встиг по-справжньому постаріти, але радості в ньому не залишилося ні на гріш.

Він уже не чекав дива. Просто забув, що воно буває. Але дива нікуди не поділися — вони існували. Страшні, похмурі. Як, наприклад, та ж корпорація «Легіон» — якщо вона сама і все, що відбувалося з Юрієм Олексійовичем, не є одним тяжким, ганебним і небезпечним сном…

Мабуть, якби поряд опинилася жінка, яку кохав би він сам і яка кохала б його, він зробив би заради неї все. Зібрав би рештки волі й довів усім, що недарма народився на світ. Але такої жінки не знайшлось, а ті, які були, викликали в ньому лише сумне нерозуміння…

Найгірше, що годі було зрозуміти, чому життя пішло шкереберть. Адже він був недурний, освічений, навіть талановитий. Може, талант його й згубив? Звучить, звичайно, безглуздо, але… Ще в юності багато хто захоплювався тим, як легко, дотепно і яскраво він пише. І Субота вважав, що цього цілком досить: самі собою прийдуть слава, добробут, увесь світ відкриється перед ним. Однак, позахоплювавшись, про нього чомусь швидко забували, на передньому плані опинялись інші — ті, що не були варті нічого. Зате вони вміли надувати щоки, пнутися, зображувати філософську глибину, вводячи в оману навіть людей розумних і досвідчених. Тому книжки виходили в інших, інтерв’ю роздавали інші, а йому діставалися жалюгідні крихти.

— Якщо я так блискуче пишу, чому мене так рідко публікують? — іноді хотілося крикнути йому.

Але він, звичайно, мовчав. Тому що зневажав усю цю метушню: зв’язки, знайомства, взаємні послуги, з яких виростають самі собою звання, премії та репутації. Якщо книжка гарна, вважав він, вона сама знайде дорогу до читача.

Час показав, як він жорстоко помилявся. Він заходив у книгарню, і його починало нудити. Десятки, сотні, тисячі книжок — недолугих, ницих — ображали його, позбавляли бажання будь-що робити самому. З усіх цих тисяч годилися для читання одиниці. Та й ті розчаровували: майстерно написані, вони не давали тієї майже фізичної радості, яку так цінував Субота в літературі. Зате сам він міг би створювати незвичайні речі, але якось не було охочих їх публікувати.

— Розумієш, старий, книговидання в наші дні — чистий бізнес, і в ньому діють ті самі закони, — пояснив йому знайомий літератор Гера, який вважався досить успішним. — А полягають вони лише в одному: щоб якомога більше людей купило книжку. Грамотних читачів мало, а дурнів багато, і вся надія на них, на дурнів. Їх треба поважати, не лізти до них з високочолими опусами. Їм би щось зрозуміліше, яке-небудь лайно…

— Але ж я, по-моєму, просто пишу, доступно, — захищався Субота.

— Ти що, не чуєш, про що я?! — гнівався Гера. — Простоти — замало, треба, щоб з лайном. Така, розумієш, метафізика.

— Я так не можу, — бідкався Субота, — у мене не вийде…

— А ти працюй, рости над собою! — радив приятель. — Гаразд, припустімо, талант узяв своє, написав ти добре. Не біда: взяв ручку і пішов шматувати. Там напаскудив, тут купу наклав, дивись — і бестселер.

Субота від таких розмов втрачав залишки розуму.

— Ти ж несерйозно, га? — несміливо питав він.

Гера дивився поблажливо, хитав бородатою головою.

— Дурний ти, братику… Хочеш стати професіоналом чи ні?

— Я й без того професіонал, — обурювався Субота.

— Хто, ти? Не сміши! — гримів той. — Професіонал — це той, хто заробляє професією. Багато ти своєю писаниною заробив? Ні? От і слухай розумну людину…

Субота хапався за голову, тоскно думав.

— І що ж, виходу немає?

— Чому, є: перебити всіх видавців, винищити до ноги, — гримів у відповідь Гера.

— Як це — перебити? — не розумів Субота.

— Трубою. Береш шматок сталевої водогінної труби, загортаєш у газетку. Вгатив по голові — все. Приходиш до одного, другого — і трубою, трубою!

— Але ж це кримінал!

— Зате ренесанс настане, мистецтва розквітнуть, науки.

Субота нарешті в’їжджав, що з нього глузують, ображався:

— Та ну тебе до бісової матері, я серйозно!

Гера моторошно посміхався в бороду, немов лісовик.

— Для таких, як ти, Субото, один вихід — вниз головою з балкона. Інших способів не бачу…

Але цей вихід не влаштовував Юрія Олексійовича. І не тому, що він людина віруюча. На той світ ніколи не пізно. І поки в його житті залишалися хоч маленькі радощі, він не хотів помирати і наполягав на своєму.

Але світ не дуже цікавився його стоїцизмом. Видавництва смерділи все тими ж міазмами, наповнюючи ними книгарні, бібліотеки й оселі рядових громадян. Масово виникали нові автори, деякі на мить ставали відомими, з’являлися на обкладинках глянцевих журналів, отримували всілякі премії та нагороди. Але преміальні фонди розсмоктувалися, журнали закривалися один за одним, знаменитості зникали, а їх змінювали інші, такі ж безпорадні й безглузді.

Субота ж сумирно рухався своєю стежкою. Помалу він змирився, перестав думати про літературу, лише тупою щоденною працею заробляв на шматок хліба й пляшку віскі. Таке життя, як іноді здавалося, могло б тривати століттями, але Субота був не Вічний жид, а рядовий землянин, і десь у недалекій перспективі вже виразно видніли старість та її неодмінні супутники — злидні й хвороби.

Утім, старості Субота не боявся. Від неї завжди під рукою надійний захист — безноса й безока красуня. Смерть долає будь-які біди, горе й нещастя, варто лише заклично махнути рукою. І дивно, і солодко було усвідомлювати, що в одну мить усе це може скінчитись, і ніхто не проллє за ним ані сльозинки, ніхто не пожаліє за ним, ніби й не було на світі такої людини.

А ображатися тут нема на що. Нікому він не став ні другом, ні братом, не був чоловіком жодній жінці, родичів, які жили десь у глухій провінції, не хотів знати. Єдиний свій дар він так і не реалізував — ніби з гіркоти й відрази. А насправді причиною всього був звичайний параліч волі. Треба було зібрати всі сили, стрибнути вище голови, зробити таке, чого ніхто ще не робив. Важко? Ще б пак! Може, й зовсім неможливо. Але спробувати варто — щоб совість була чиста. І вже якби це його творіння не знайшло б свого читача — тоді звичайно: