Читати книгу - "Необхідні речі"

– Ні, але…

– А я? Я щодня працювала з нею, пліч-о-пліч більшість часу, ми разом пили каву о десятій, обідали в полудень і пили другу каву о третій. Ми дуже щиро розмовляли, минув час, ми подружилися, Алане. Я знаю, що ти задовольняв її як друг і коханець, і знаю, що вона любила хлопців. Але якщо вона думала про самогубство через хворобу… цього я не знаю. То скажи мені: чи звинувачуєш ти мене? – І її ясні блакитні очі щиро й зацікавлено дивилися в його.

– Ні, але…

Долоня знову стиснула, легко, але владно.

– Я хочу дещо запитати тебе. Це важливо, тому добре подумай.

Він кивнув.

– Її лікарем був Рей, і якщо щось таке було, він цього не помітив. Я була її подругою, і якщо щось таке було, я не помітила. Ти був її чоловіком, і якщо щось таке було, ти цього також не помітив. І ти думаєш, що це все, кінцева зупинка, але це не так.

– Я не розумію, до чого ти ведеш.

– У неї була ще одна, ближча людина, – сказала Поллі. – Ближча, ніж ми обоє, я так думаю.

– Ти про ког…

– Алане, а що казав Тодд?

Він лише дивився на неї, не усвідомлюючи сказаного. Почувався так, ніби вона сказала щось іноземною мовою.

– Тодд, – повторила вона нетерпляче. – Тодд, твій син. Той, через якого ти не спиш уночі. Це ж через нього, правда? Не через неї, а через нього.

– Так, – відповів він. – Через нього. – Голос вийшов високим і нерівним, щось змінилося, ніби той голос був зовсім чужий, і всередині Алан відчував щось величезне й глибоке.

Тепер, лежачи тут у ліжку Поллі, він пригадував ту мить у себе за кухонним столом із майже надприродною чіткістю: її руку в нього на зап’ястку під косим променем пополудневого сонця, що проливався чистим золотом, її ясні очі, ніжну безжальність.

– Вона силоміць Тодда запхала в машину, Алане? Він пручався? Кричав? Боровся з нею?

– Ні, звісно ні, але ж вона його м…

– Чиєю ідеєю було, щоб Тодд поїхав з нею в магазин того дня? Її чи його? Пам’ятаєш?

Він почав був говорити «ні», але раптом згадав, що так. Їхні голоси, що долинали з вітальні, поки він сидів за столом, переглядав ордери округу:

«Я поїду на маркет, Тодде, хочеш зі мною?»

«А нові відеокасети можна буде подивитися?»

«Думаю, так. Запитай тата, чи йому щось треба».

– То була її ідея, – сказав він Поллі.

– Упевнений?

– Так, але вона запитала його. Не наказала.

Та річ усередині, та первісна річ, досі рухалася. «Вона впаде, – подумав він, – і коли це станеться, розверзнеться пекло, бо її корені розрослися глибоко й широко».

– Він боявся її?

Тепер вона, по суті, проводила над ним перехресний допит, так само як він робив це з Реєм Ван Елленом, але Алан не мав сили її зупинити. Та й начебто не хотів. Так, було щось, що ніколи не спадало йому на думку під час тих довгих ночей. Щось досі жило.

– Щоб Тодд лякався Енні? Та ні, Господи!

– А в останні кілька місяців їхніх життів?

– Ні.

– Останні кілька тижнів?

– Поллі, я тоді був не особливо в тому стані, щоб за цим спостерігати. Була та штука з Тедом Бомонтом, письменником… те скаженство…

– Ти кажеш, був настільки відірваний, що ніколи не помічав Енні й Тодда, коли вони були поруч, або що ти взагалі й удома не бував?

– Ні… так… ну, тобто я, звісно, бував удома, але…

Дивне відчуття – перебувати по інший бік цих скорострільних запитань. Так, наче Поллі накачала його новокаїном, а тоді взялася обходитися ніби з грушею для побиття. І та первісна річ, чим би вона не була, досі рухалася, досі котилася в бік межі, де гравітація почне діяти не на те, щоб тримати, а на те, щоб скидати.

– Тодд коли-небудь підходив і казав тобі, що боїться мами?

– Ні…

– Ніколи не говорив «Татусю, думаю, мама планує вбити себе й взяти мене з собою за компанію»?

– Поллі, це ж бридня! Я…

– Казав?

– Ні!

– Казав коли-небудь, що вона дивно поводиться чи говорить?

– Ні…

– А Ел завжди був у школі, так?

– Як це стосується…

– У неї була лише одна дитина в гнізді. Ти зникав, працював, у гнізді були лише вони вдвох. Вона з ним обідала, допомагала з домашніми завданнями, дивилася телевізор…

– Читала йому… – сказав він. Голос прозвучав дивно, нерозбірливо. Він сам його ледве зрозумів.

– Вона була, мабуть, першою людиною, яку Тодд бачив щоранку, і останньою, яку бачив перед сном, – сказала Поллі. Долоню вона тримала в нього на зап’ястку. Очі щиро заглядали в його. – Якщо хтось і міг щось передбачити, то це була людина, яка загинула разом із нею. І та людина не сказала ні слова.

Раптом та річ усередині обірвалася. Обличчя здригнулося. Він відчував, як це відбувається – наче до неї в багатьох місцях було прикріплено струни і кожну зараз смикала м’яка, проте наполеглива рука. Тепло заповнило горло й спробувало зімкнути його. Тепло заповнило обличчя. Очі налилися слізьми. Поллі Чалмерз подвоїлася, потроїлася, а тоді розкололася на призми світла та образів. Його груди здійнялися, проте легені ніби не могли відшукати повітря. Долоня з тією його страшною швидкістю перевернулася й ухопила її руку. Боліло, мабуть, жахливо, проте Поллі ніяк цього не показала.

– Я сумую за нею! – викрикнув він на Поллі, й гучні болісні ридання обернули слова на зітхання. – Я сумую за ними обома, ох, Боже, як же я за ними сумую!

– Знаю, – спокійно вимовила Поллі. – Знаю. Уся річ же в цьому, правда? Все через те, що ти за ними сумуєш.

Алан почав плакати. Ел плакав щоночі протягом двох тижнів, Алан був біля нього, обіймав і заспокоював як міг, проте сам не плакав. А тепер плакав. Ридання охопили його й несли за собою. Він не мав сили зупинити їх. Не міг пом’якшити своє горе і зрештою зрозумів, з глибоким незв’язним полегшенням, що в цьому й немає потреби.

Він сліпо штовхнув чашку кави, почув, як вона вдарилася об підлогу в якомусь іншому світі й там розбилася. Він поклав перегріту пульсуючу голову на стіл, обвив її руками й плакав.

У певну мить відчув, як Поллі холодними долонями, спотвореними добрими долонями підняла його голову й поклала собі на живіт. Так вона й тримала її, а він довго-довго ридав.

8

Її рука зсунулася йому з грудей. Алан обережно відсунув її, усвідомлюючи, що, навіть легенько зачепивши долоню, розбудить Поллі. Дивлячись у стелю, він загадувався, чи Поллі навмисне того дня спровокувала його на скорботу. Думав, що радше так,