Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

І пітьма…

…з якої виступив Бог — безбородий, схожий на Сашу… Ласкаво торкнувся вустами її чола: «…Все гаразд… Дівчинка… Слабенька… Наковталася води, але також житиме…»

— Н-ні! — простогнала вона йому. — Не хочу!

— Чого не хочеш? — запитав Він.

— Бачити… її…

— Чому?!

Вона відповіла Йому чесно, бо з Богом не хитрують:

— Ненавиджу!.. Не хочу… Якщо принесуть — задушу.

І він зрозумів, що їм вдвох буде тісно… І в палаті, й на землі. Притакливо схитнув головою і позадкував від неї в разюче світло.

«Я збиралася, Сашуню, показати тобі свої записи, але не наважилася, позаяк ти над усе прагнув дитини і не зрозумів би мене. Принаймні, тоді. Те, що я відчувала, що промовляла тієї жахливої ночі, ти назвав би блюзнірством й, напевно, розлюбив би мене, «бездушну». Бо що може знати про смерть чоловік, який не побував там, не вив по той бік життя і навіть нічим не хворів. Втім, тобі й без моїх зізнань здалося, що тієї жахливої ночі мені покаламутилося в голові… А мені, навпаки, прояснилося»…

Згодом, коли Вікторія вже побачила вікно, немовби перекреслене штативом, пляшку, в якій побулькували ліки, трубочку, що тяглася до її вени, руки санітарки, обличчя медсестри, коли вперше не через зонд напилася води й попрохала не дитину, в муках народжену, а шматок хліба, молоденька акушерка підсіла до неї і співчутливо, з острахом пояснила їй, що дівчинка перед самими пологами лягла впоперек, пуповина обкрутилася довкола шийки, води потрапили в легені, відтак, дитина виявилася слабшою, ніж сподівалися лікарі, і вчора під вечір її сердечко завмерло.

Але це ще не все. Довелося зробити Вікторію серйозну операцію, і тепер, на превеликий жаль, вона вже не зможе народжувати. Тут, як гадалося акушерці, породілля мала би заголосити, завимагати, щоб їй показали мертве дитя, а то й проклясти повитух, які його не вберегли, а вона й оком не кліпнула. Промовила: «Бог… прибрав», — і міцно зімкнула вуста, щоб не брязнути зайвого, не посміхнутися, не похвалитися Пані: «Я перемогла вас обох! І вже ніколи не потраплю сюди! Житиму довго й безболісно на тому боці, де сходить сонце!»

Сашко сам поховав безіменне немовля, і коли Вікторія повернулася додому, хотів розповісти їй, як воно виглядало, де могилка, але вона несамовито зойкнула: «Ні!» Він пригорнув її до себе: «Бідна моя!» — і сказав, що збирається подати на лікарів у суд за те, що вони забарилися з операцією й вгробили дитя, а її покалічили.

— Не треба! — запротестувала Вікторія.

— Чому? — здивувався він.

— Хтось із нас мусив… відійти!

— «Мусив»? Чому «мусив»? — не зрозумів чоловік.

— Тому що ми з тобою перли проти природи! — пояснила Вікторія. — Це люди вважають нас доброю парою, а природа — ні! Вона двічі нищила плоди нашого кохання, але це не зупинило нас. Ми сподівалися за допомогою лікарів, крапельниць і чужої крові обдурити її, будь-що доносити, будь-що породити! За це вона, жорстока, але справедлива, помстилася мені… нам.

— Дурниці! — заперечив Сашко. — Якби тобі вчасно зробили кесарський…

— Облиш! — перебила його Вікторія. — Якщо по правді, я інколи, навіть малою, не мріяла про дітей. Вагітніла задля тебе. Щоб ти не подався до іншої, бо кохала тебе. Й кохаю, проте, якщо тобі над усе хочеться дітей, залиш мене і знайди собі жінку з підходящою кров’ю.

Сашко обійняв її й поцілував у чоло:

— Ні. Це не для мене. Я однолюб.

Вона знала, що чоловік відреагує на її слова саме так.

Згодом, коли Вікторія вповні одужала, він повів її на те старе кладовище, котре вона бачила з вікна, й показав маленький горбик (порослий дрібним зелом, позначений невеличким дерев’яним хрестиком без напису) акурат під десницею могутнього крислатого дуба. Сказав?

— Тут уже не хоронять, але я заплатив… щоб дівчинка спочивала неподалеку від нас, майже вдома, — і, гадаючи, що дружина розплачеться, вийняв з кишені хустину й простягнув їй.

Але Вікторія не знайшла в собі навіть іскри жалю до малої суперниці, котра мало не затягла її разом з собою в яму під дубом. М’яла в руках ту хустину, тупо споглядаючи, як він виполює зілля, й навіть не стараючись уявити собі, як виглядало те немиле (земля йому пухом!) дитя, бо хіба не однаково, на кого воно, безіменне, скидалося: на неї чи на батька, збілілим пішло зі світу чи синім? Добре, що все минулося, що кохаючись з чоловіком, можна не оберігатися, не боятися Білої Пані…

Сашко зауважив, що вона нудиться, і вже ніколи не кликав її з собою…

Може, справді втік з коханкою?

Сирена вмовкла. Отже, машина вже на подвір’ї і з неї виводять або виносять якусь…

«Добре, що не мене», — подумала Вікторія і, вдягнувши гумові рукавички, почала чистити картоплю.

«Десять років тому, Сашуню, в день твого народження, ми побралися; п’ять років тому, того ж дня, померла твоя донька; минув рік, як ти зникнув, а нині повернешся, але не від іншої, а так, наче з війни чи далекого плавання, бо ти кохав тільки мене… Навіть тоді, коли почав підупадати в чоловічій силі… Казав: «Не збагну, що зі мною… Наче здоровий, нічим не журюся, а охоти, як у старого діда…» І дарував мені каблучки, сережки, збирався подарувати кокер-спанієля…»

Закричав телефон. Радісна луна прокотилася житлом.

— Саша! — прошепотіла Вікторія і помчала в передпокій, гублячи дорогою розношені тапки.

— Драстуй, Віко!

Тетяна… Голос вибачливий, запобігливий…

— Прокинулася вранці й згадала, як минулоріч ми готували шашлики. Як ти співала, а Сашко танцював босоніж…

— Добридень, — неприязно буркнула Вікторія. Минулої неділі вона (без зачіски, в приношеному