Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Петлюра. Боротьба 📚 - Українською

Читати книгу - "Петлюра. Боротьба"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Петлюра. Боротьба" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 64
Перейти на сторінку:
небесах, розшитих мереживними хмарами. Сніг підтанув, оголюючи на пагорбах нерівні плями торішньої ледь зеленої трави. Природа оживала після глибокого зимового сну, скидала із себе пута сумних і темних днів, чекаючи на світле й затишне майбутнє.

Однак цим настроєм Симон Васильович, який стояв неподалік від поїзда, не пройнявся. Солдати, щоб розім’яти ноги, повистрибували з вагонів; машиніст лаявся на локомотив з паровим двигуном, що раптом зупинився посеред поля. Паровоз зламався, випускав білуваті струмені, ніби посилав сигнали лиха. Чудова погода й символи біди — чи є щось більш несумісне? Симон Васильович зітхнув. 9 березня, вони тікають від червоних у Проскурів. Вінницю довелося здати більшовикам, частина представників лівих партій УСДПР і УПСР вирушила до Кам’янця-Подільського, а решта членів Директорії пішли за Петлюрою.

На фронті повна катастрофа. Червоні наступали, українські частини, повністю деморалізовані, тікали з поля бою. Доходило до смішного — якось дезертири намагалися напасти на вагони Директорії, щоб захопити їх і втекти від війни. Поляки наступали на Західній Волині, через що У.Н.Р. змушена була тримати на західному фронті п’ять-шість тисяч бійців. Французькі війська, що стояли в Одесі, висували вимоги про зняття з посади голови Директорії Петлюри, перехід усіх фінансів республіки під контроль Франції, возз’єднання з Денікіним і повне розчинення української республіки в новій «Великій Росії». Ці вимоги привіз генерал Греков, який проводив переговори з французьким командувачем д’Ансельмом.

Важкі думки заполонили голову Симона Васильовича. Він бродив по пагорбу, відійшов від поїзда, м’яв чоботом тьмяну траву й розмірковував, що йому робити. Усі втекли, поїхали до Європи. Уся У.Н.Р. — це тільки одна губернія, яка не в змозі навіть себе захистити. Після краху лівого уряду Петлюра був змушений призначити правий кабінет на чолі з Остапенком. Але той не справлявся — настрої в армії були революційні, ліві. Що й казати — навіть січові стрільці заявили, що готові підтримувати «радянську владу» на місцях, якщо настане довгоочікуваний порядок. Усе пішло шкереберть. Усе.

Симон Васильович хотів закричати. Господи, недарма ж Ти дав цю можливість — заволати в стражданні, ніби поранений вовк. Що ж буде з Ольгою і Лесею? А якщо їх знайдуть червоні, що з ними зроблять? Кажуть, що Антонов-Овсієнко з живих людей шкіру знімав і коханку свою застрелив, бо Ленін наказав відмовитися від буржуйських пережитків. Також ходять чутки, що червоний командир дав клятву зарубати шаблею Петлюру, а сім’ю його, дружину й дочку, заколоти багнетами, та не відразу дати померти, а розтягувати муки, щоб смерть була бажаним звільненням. «Нехай благають про пощаду, та не змилуюся!» — кажуть, волав, ніби божевільний, Антонов-Овсієнко.

Від таких важких дум серце Симона Васильовича закалатало. Він уявив, як вістря багнета простромлює тіло Ольги, як корчиться вона від болю, а Леся несамовито кричить, та допомогти їм немає змоги, тому що його понівечене тіло лежить на дорозі, а ворони клюють його плоть. Петлюру занудило, він зупинився, нахиливсь, аби віддихатися. Покинути все й вижити чи битися до кінця? Хто ще у світі ставив собі таке питання? Узявши в долоню трохи талого снігу, він обтер обличчя, щоб прохолодою повернути себе до тями. Нутро тремтіло, ніби його серце було оголене в потоках вітру. Відчай наповнив душу. Нема виходу, нема. Та й смерть — це черговий глухий кут.

Симон Васильович поплентався на ватяних ногах, не усвідомлюючи, куди йде. Ноги самі вивели на ледь видиму стежку, і за декілька хвилин він опинився біля невеликої хати-мазанки, що стояла неподалік від колії.

— Чого ти бредеш невідомо куди? — раптом почувся чийсь хрипкий голос.

Петлюра підвів голову й побачив діда в теплому потертому кожусі, який сперся на огорожу; його довга борода, здавалося, діставала колін; ніс-картоплина, товсті покручені пальці з жовтими, як яєчний порошок, нігтями. Дід виявився дуже колоритним, навіть трохи бридким — його рот скривився в такій усмішці, що здавалося, ніби обличчя вражене паралічем. Вигляд незнайомця налякав Симона Васильовича, неначе він побачив перед собою самого чорта. Але за мить Симон Васильович зустрівся поглядом з дідом і аж відсахнувся — у діда, який спочатку видався йому дуже дивним, навіть огидним з вигляду, були чисті, блакитні, ніби зимове море, очі. Цей різкий перепад — від потворності до краси — так заворожив Петлюру, що він на кілька секунд завмер.

— Чого витріщився, соколе? — запитав дід.

— Я… Та так… Нічого… — невлад відповів Симон Васильович.

— Зрозуміло. Ще один дезертир. Пожерти у мене нема, корови нема, махорка закінчилася. Тож бреди далі, бо зараз вила дістану, — пригрозив старий.

— Ні, я не дезертир, — промовив Симон Васильович.

— А хто? — здивувався дід.

— Я — ніхто, — раптом відповів Петлюра й зніяковів.

— Зрозуміло, п’яниця. Любиш у чарку заглядати? — усміхнувся старий, показавши чотири зуби в різних кутках рота.

— Теж ні, — пробурмотів голова Директорії.

— То хто ж ти?.. А втім, яка різниця, — байдуже відповів старий.

— Точно, — відповів Петлюра.

Дід зазирнув у кишеню, дістав люльку, набив її і закурив. Він смачно затягувався і випускав дим, як паровоз. Петлюра стояв і не знав, що робити — іти далі, повертатися до поїзда чи стояти тут, як бовдур. Так тривало кілька хвилин, поки старий докурив, а потім постукав люлькою по дерев’яному паркану, вибиваючи залишки попелу. Водночас він хмикав, кректав і видавав геть незрозумілі звуки.

— То ти, чоловіче, мандрівник?

— Чому ж?

— Ну, не знаєш, куди й навіщо йдеш.

— А так… Мабуть, так… Мандрівник.

— І мучишся, напевно?

— Е-е-е… Так, діду, твоя правда.

— Ну, якщо так, то ходімо. Я тобі дещо покажу.

Дід розвернувся і, не озираючись, покульгав у хату. Симон Васильович залишився на самоті, не знаючи, що йому робити. Ось старий зайшов до хати, двері глухо зачинилися. Нікого більше у дворі не було. Петлюра стояв і розгуб­лено дивився. Нарешті, ніби сам не свій, пішов стежиною за дідом, опинився на порозі, відчинив двері й увійшов у сіни. Імла огорнула його. Симон Васильович рушив далі, знайшов навпомацки двері у світлицю, відчинив їх і відсахнувся — просто перед ним стояв чортів дід і усміхався.

1 ... 53 54 55 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Петлюра. Боротьба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Петлюра. Боротьба"