Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Наприкінці жовтня 1940 р. група Окулицького від’їхала з Варшави. Кордон вдалося подолати лише самому полковникові, його зв’язковій Б. Вислоуховій («Біруті») та нідпоручникові Зимону. 2 листопада перші двоє прибули до Львова, а Зимон повернувся на Волинь.

Варшавський емісар Окулицький не пішов на контакт із підполковником Мацелінським, підозрюючи його у зраді та побоюючись через цю обставину швидкого власного арешту. Подібно до свого попередника Пстроконського, він вирішив, що для справи буде краще, якщо у Львові постане нова організація СЗБ. Про свої заходи щодо створення такої організації він пізніше написав: «...упродовж листопада, грудня та половини січня була сформована нова Комендатура Регіону № 3 та розпочата робота по створенню окружних комендатур...»[300].

Однак важко повірити у те, що дії полковника Окулицького у Львові могли спричинити якісь серйозні зрушення у підпільній діяльності поляків на західноукраїнських землях. З іншого боку, про ефективність його дій у цей короткий період може свідчити ситуаційний рапорт, який у зашифрованому вигляді зв’язкова Вислоухова мала перевезти до Варшави Головному коменданту СЗБ генералу С. Ровецькому, але у січні 1941 р., через зраду Б. Зимона, її у Львові було заарештовано, а рапорт вилучено. Через декілька днів, у ніч з 21 на 22 січня 1941 р., співробітники НКВС заарештували і самого полковника[301].

У вилученому в НКВС рапорті полковника Окулицького було вміщено безліч таємних даних стосовно військової, економічної, господарської, політичної ситуації як у радянських прикордонних районах, так і загалом у СРСР, у тому числі інформацію про дислокацію та бойову готовність частин Червоної армії, хід підготовчих робіт до близької з Німеччиною війни, настрої населення в Західній Україні і Західній Білорусії напередодні вирішальних подій тощо.

Підсумовуючи свої спостереження за підготовкою СРСР до війни, полковник Окулицький, зокрема, стверджував, що вона, однак, не є свідченням «... концентрації військ з наступальною метою», що «... вперед висунуті лише передові частини». На переконання полковника, «...Радянський Союз боїться війни з німцями. Червона армія може піти на захід тільки через труп Німеччини. У разі нападу Німеччини на Росію слід очікувати, що радянські війська, гідність яких невелика, не витримають і відступатимуть на схід»[302].

Поряд із відзначенням зробленого поляками вкотре варто підкреслити, що в цей час діяльність їхнього військового підпілля в західних областях України була фактично під контролем НКВС. Сам Окулицький у щойно згадуваному донесенні до Варшави визнавав, що: «...робота польських підпільних організацій нічого на варта, оскільки вони достатньо відомі радянській контррозвідці. Умови конспіративної роботи дуже важкі. Загалом можна сказати, що дії гестапо порівняно з діями НКВС є просто дитячою грою»[303].

Цікаві свідчення повідомив польський полковник у рапорті до Варшави, вилученому чекістами, про становище українців у Західній Україні. Він писав: «Українці найбільш щільно згуртовані й організовані. Керівники обох течій УНДО втекли. Група Хомишина (станіславський греко-католицький єпископ. — І. І.) не має впливу. На сцені залишилися ОУН і Ярий (діяч ОУН і активний прихильник її співпраці з Німеччиною. — І. І.), який за теперішнього часу є господарем становища, через що значно зменшуються наші шанси на можливість порозуміння з ними»[304].

В іншому місці рапорту командувач польського підпілля на радянській території відзначав таке: «Москва лавірує, найбільшу небезпеку для неї становлять українці, проти яких останнім часом розгорнуто гострі масові репресії. Поляків намагаються схилити до співробітництва і підбурюють з боку Києва на виступи проти українізації... Між тим ОУН є єдиною і вельми міцною антирадянською силою. Серед українців існує переконання, що їм вдасться найближчим часом, за допомогою Гітлера, звільнитися від радянської влади»[305].

Вже під час першого свого допиту, який проводив керівник НКВС України генерал І. Сєров, полковник Окулицький з’ясував для себе, що про нього співробітникам цього закладу все відомо. Як і у випадку з Пстроконським, Окулицькому запропонували продовжувати керівництво СЗБ під контролем НКВС. Полковник погодився переказати все, що знав про Німеччину, й обіцяв посприяти активізації антинімецької діяльності польського підпілля. Але після того як були розшифровані його депеші до Варшави, в яких ішлося про антирадянські дії, працівники НКВС перестали йому довіряти та відмовились від своїх попередніх задумів. До серпня 1941 р. полковник знаходився у в’язниці. Після звільнення Л. Окулицький брав активну участь у створенні Польської армії в СРСР, перебуваючи на посаді начальника штабу цієї армії[306].

Арешт Вислоухової й Окулицького діячі польської конспірації у Львові від самого початку пов’язували зі зрадою Зимона. У жовтні 1941 р. таємний суд при ГК СЗБ у Варшаві розглянув особисту справу підпоручника і справді визнав його винним у зраді багатьох членів підпілля. 21 жовтня суд виніс вирок про страту підпоручника, а генерал Ровецький затвердив його.