Читати книгу - "Розстрільний календар"

Патриляк Іван. Перемога або смерть: український визвольний рух у 1939—1960 роках. — 2-е вид. — Х.: КСД, 2015.

2 лютого 1933 року Дмитра Рудика заарештували та звинуватили в участі у контрреволюційній змові. З низки документів відомо, що задовго до арешту письменника було ув’язнено вчителя П. Найдана, який напередодні, 29 січня 1933 року, під час допиту засвідчив: «З контрреволюційною організацією, яка існувала в Києві під керівництвом Яблуненка-Атаманюка, я налагодив зв’язок, коли приїхав з Уманя до Києва, через Рудика і Струхманчука». Тут же було зазначено, що до цього угруповання належали: А. Турчинська, Д. Вагул, Марафієвич, Козоріс, Рудакевич, Ушакевич, Корпан, Верхолян, Сірокваша, Ріндох, М. Лишафай. «Будучи ідеологічним прибічником націоналізму, а звідси — і Великої Соборної України, — йдеться далі, — я був залучений до контрреволюційної організації, що складалася з українських шовіністів, які ставили перед собою головну мету — скинути радянську владу в Україні та одночасно відірвати від Польщі українську частину, створивши таким чином Українську буржуазну державу».

«Під час львівського погрому 1931 року, — свідчив Рудик на допиті, — я був в Атаманюка вдома. Він запропонував мені разом з ним зібрати групу з числа членів спілки «Західна Україна» і піти демонстративно до польського консульства, щоб закидати його камінням, аби викликати таким чином ускладнення між СРСР та Польщею, скориставшись цим становищем для підняття повстання в Україні. Цей варіант Атаманюк вважав досить підходящим».

У свідченні Д. Рудика від 14 лютого 1933 року зазначено: «У 1925 році в Києві була організована Спілка письменників «Західна Україна», метою якої було змалювання життя і боротьби трудящих Західної України. Я входив до складу правління цієї спілки. Правління складалося з 5 чоловік. Головою був Семенко Михайло Васильович. Я був його заступником. Було 3 члени правління — Загул Д. Ю., Ткачевський Семен і Кічура Мелетій Омелянович. До ревізійної комісії входили: Козоріс Михайло Кирилович, Будай Лев Лукич і член з харківського правління — Гжицький Володимир».

За три дні (протокол від 17 лютого 1933 року) Д. Рудик допов­нив попередні свідчення: «Перебуваючи в Умані з 1917 року, я знаходився в оточенні українських шовіністів, які для мене були близькими щодо моїх переконань та ідеології. У 1919 році під час установлення радянської влади в Умані там була організована повстанська контрреволюційна організація, членом якої я був з початку її існування. Іще в 1918 році, коли тимчасово в Умані встановилася радянська влада, більшості українців політика радянської влади була не до душі, оскільки Україна, на нашу думку, повинна бути окремою та незалежною державою буржуазного типу, у зв’язку з чим ще тоді серед нас виникали питання про необхідність повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання. У той час (1918 р.) була здійснена з нашого боку спроба в Умані обеззброїти червоноармійські ч. і підняти повстання. Ініціатива належала Сторожуку Андрію (працівникові бібліотеки), який приєднав до себе нових осіб, в тому числі і мене… При Петлюрі група осіб, у тому числі й я, всяко сприяла встановленню влади УНР і допомагала війську».

На цій підставі уповноважений ДПУ Ракита й начальник слідчого відділу ДПУ Гольдман в обвинувальному висновку від 29 березня 1933 року пропонували: «Слідчу справу № 3391 по звинуваченню Рудика Дмитра Петровича направити на розгляд судтрійки при Колегії ДПУ УСРР з клопотанням про застосування до звинувачуваного Рудика Д. П. вищої міри соціального захисту — розстрілу».

9 травня 1933 року вирок було замінено — Дмитра Рудика засудили за статтею 54-11 до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.

Термін покарання закінчився 26 липня 1947 року. Але, згідно з рішенням Особливої наради при МВД СРСР від 4 січня 1947 року, письменник як «соціально небезпечний елемент» був виселений на 5 років до Магадана Хабаровського краю. Відбуваючи термін заслання у нестерпних умовах, він тяжко захворів. У висновках ВТЕК від 28 лютого 1952 року зафіксовано: «Гіпертонічна хвороба 2-го ступеня і склероз судин головного мозку». Цей діагноз був підставою, аби випустити його на волю як інваліда 2-ї групи. З Магаданського будинку інвалідів невиліковно хворого Дмитра Рудика в супроводі нарочного Г. А. Акопяна 8 червня 1953 року було доставлено до Києва на утримання хворої дружини. Наступного дня подружжя обвінчалось, відновивши розірваний НКВС шлюб.

Сім’я Дмитра Рудика була вигнана у 1937 році з київської квартири та заслана до Янаула Башкирської АРСР. Тільки після війни дружині і доньці пощастило повернутися. Але у двокімнатній квартирі на вулиці Прозорівській мешкали чужі люди. Щоб отримати якийсь куток, Катерині Іларіонівні довелось влаштуватися двірником. На цій «посаді» вчителька з 30-річнім стажем перебувала з 1951 до 1956 року.

Дмитро Рудик помер 31 травня 1955 року. У результаті настійливих клопотань Катерини Іларіонівни та доньки Ярослави 21 листопада 1959 року його було посмертно реабілітовано. Постанову про реабілітацію підписав старший дізнавач відділу дізнання ГУВС міста Києва майор міліції С. О. Гуренко.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/jxldCT

Веркалець Михайло. У супроводі ненії, чи пак — «Інтернаціо­налу». Режим доступу: https://goo.gl/ri7Mgr

Брати Клепачі — Іван та Сергій, уродженці с. Гурівці (сучасна Кіровоградщина), піднімали на боротьбу проти радянської влади населення багатьох українських регіонів. Іван очолював повстанський загін на Криворіжжі та безслідно зник у 1920 році після зіткнення з регулярними частинами Червоної армії та частинами особливого призначення.

Сергій Клепач був офіцером Армії УНР. У 1919 році разом з В. Склярем (Шклярем) створив підпільну організацію для боротьби з радянською владою на Катеринославщині (сучасні Дніпропетровська та частина Кіровоградської областей). У 1920 році він командував куренем Степової (Олександрійської) дивізії, яка на той час успішно боролася проти більшовиків.

24 вересня 1920 року в селі Медведівці (сучасна Черкаська область) на загальній нараді Головним отаманом всіх повстанських загонів Холодного Яру та околиць обрали Костя Блакитного (К. Пестушка).

У цей час Сергій Клепач очолював загін у 1500 осіб. У 1921 році він воював у загоні отамана Іванова, а у 1922 році керував Гурівською підпільною організацією. Його люди діяли в районі Олександрії, Єлисаветграда (сучасний Кропивницький), Павлиша, станції Лікарівка, сел Верблюжки, Червона Кам’янка, Новогеоргіївська та інших населених пунктів.

Сергій Клепач опинився серед отаманів, які потрапили в засідку ЧК внаслідок більшовицької спецоперації з ліквідації повстанського руху Холодного Яру та Чорного Лісу у 1922 році. Ця операція відома під назвою «Заповіт», або «Щириє».

Сергія Клепача у 1929—1930 рр. заарештовували п’ять разів, однак щоразу йому вдавалося втекти. Він об’їздив багато губерній, шукаючи однодумців та агітуючи населення за