Читати книгу - "220 маршрутів"

— Проходьте далі! — гукнув Кайтек з кухні.

Міколай глянув на Меланію. Він боявся, що вона скаже: «Ходімо звідси! Я хочу додому!». Вона, мабуть, почувалася жахливо. Він би почувався. Але в очах Меланії був лише захват. Так, наче вона опинилася в палаці Снігової королеви або пірнула в екран телевізора під час «Зухвалих і вродливих».

Вони увійшли до вітальні, розглядаючи гостей. Макар ще не приїхав. Міколаєві було цікаво, чи приятель теж прийде з дівчиною. Якось не траплялося нагоди запитатися. Чи в нього взагалі хтось є? Він чекав збуджений, щоб розповісти Макару про установку й репетиційну. Нарешті все почне розкручуватися!

Вітальня потроху заповнювалася, а Макара й досі не було. Урешті він подзвонив Міколаєві на мобільний. Виявилося, він заблукав! Ну, так, він, мешканець Мокотова, не почувається впевнено на цьому березі Вісли! Міколай побіг його шукати, а Меланія, не маючи з ким поговорити, пішла на кухню. Кайтек сидів на стільці й порожніми очима вдивлявся в підлогу.

— Я не заважатиму?

— Де там! — вирваний зі своїх думок, він поглянув на неї й сумно посміхнувся.

— Може, щось допомогти?

— Ні, що ти! Ми не виручатимемо кетерінгу! Куди понесло Малого?

— Макар заблукав.

— Лопух!

— У вас гарний будинок.

— Радше в моєї матері.

— Ти тут не живеш? — Меланія не зрозуміла.

— Соррі! — схаменувся Кайтек. — Гм. Гарний будинок. Може бути.

— Він такий теплий і просторий.

— Точніше сказати «порожній».

— Я бачила лише вітальню.

— Хочеш? Я покажу тобі решту!

Вони спустилися в підвал, де був невеличкий спортзал, комірчина, сушильня і якесь закрите приміщення, яке Кайтек не відчинив. На першому поверсі він показав їй кімнату для гостей і свою. Вони увійшли.

— Вибач за безлад. Мені ніколи не хочеться прибирати.

— Нічого.

— Та й нащо? Я й так цілими днями сам.

— Якщо саме не катаєшся на автобусі.

— Двісті двадцять маршрутів, — Кайтек знизав плечима. — Чи на довго їх вистачить? Зрештою, я вже майже всі вивчив.

— Може, настав час для чогось нового? Хороший цей Макар? — раптом спитала Меланія.

— Я знаю? Я бачив його двічі. Він поведений на гітарі.

— Це погано?

— Він ще не музикант, а вже чокнутий! Це смішно, — зневажливо сказав хлопець.

— Він тобі не подобається?

— Що значить подобається чи ні? Я його зовсім не знаю!

— Колись мені ти не подобався.

Кайтек уважно подивився на Меланію, а вона витримала його погляд.

— Теж мені новина. Хочеш сказати, тепер це змінилося?

— Коли познайомитися з кимось ближче...

— Тоді він починає подобатися ще менше! — перебив він її й розсміявся із власного жарту. Цього разу щиро й невимушено.

— Дурень! — вона стукнула його в плече й теж захихотіла. — Ти мене провокуєш!

— «Цей Кайтек жахливий! Я не розумію, що в тебе взагалі з ним спільного?! Адже він тероризує школу! Це хам, злодій і наркоман!» — передражнював він розмову Меланії з Міколаєм.

— Він тобі розповів?! — вигукнула вона, удавано обурена. — От свинтус!

— На жаль. Я знаю абсолютно все.

— Але я не казала ані «хам», ані «наркоман»!

— Не страшно. Інші зробили це за тебе.

— Я зараз згорю від сорому! — їхні очі на мить зустрілися. У сліпучому світлі Меланія побачила щось, що змусило її відвести погляд.

— Ходімо? — спитала вона збентежено. — Твої гості лишилися самі.

— Мої гості чудово розважаються й без мене. А я без них.

— Не кажи так.

— Але ходімо — подивимося, може, хтось уже встиг обригати материн килим?

— Сплюнь! — перелякалася Меланія. — Що б ми тоді робили?

— Викинули б його у вікно, — із крижаним спокоєм відповів Кайтек, а вона повірила!

— Тобто?!!

— Я про килим. А ти що подумала? — кинув він невинно.

Вони сміючись спускалися сходами. Міколай і Макар саме знімали куртки в передпокою.

— Це — Макар Ковальский, а це — пані Ковальська! — оголосив Міколай, побачивши Кайтека з Меланією. Макар прийшов без дівчини, зате з гітарою!

— Сама бачиш! — шепнув Кайтек Меланії. — Хіба це вже не перебір?

Міколай усіх познайомив. Меланія почувалася трохи збентежено. Мало того, що вони були незнайомі з Макаром, на додачу дівчина не розуміла, що зараз відбулося нагорі. Може, їй лише привиділося? Вона глянула на Кайтека, який саме згадав про свої обов’язки господаря дому й вітався із якимись незнайомими людьми. Так, мабуть. Їй здалося. Просто здалося. Вона взяла Міколая за руку, а він усміхнувся й поцілував її в щоку, не перериваючи розмови про приміщення й установку, яка, вірогідно, дістанеться йому в спадок від невідомого барабанщика. Макар із сяючими очима вбирав усі ці новини. Було помітно, що вони з Міколаєм підходять одне одному. Вони розуміли один одного з півслова.

— Я зіграю тобі свою нову пісню.

— На кухні, бо там, — Міколай показав на вітальню, — нічого не буде