Читати книгу - "Постріл із глибин"

Пасажир другого класу Вільям Уно Меріхейна, 26-річний гонщик із Нью-Йорка, прямував у Південну Африку як «спеціальний агент» компанії General Motors Export[337]. Він рано встав та прийняв «чудову ванну з сіллю»: у ванни на кораблі подавали гарячу морську воду. Після цих процедур він одягнувся та пішов снідати. «На борту багато кому недобре, але я почуваюся відмінно», — писав він своїй дружині Естер.

Меріхейна — а він усюди, крім як під час подорожі, використовував ім’я Вільям Меррі Хейна — народився в Росії, у Великому князівстві Фінляндському (яке здобуде незалежність у 1917 році), а в 1893-му переїхав до Нью-Йорка. Його захоплювала швидкість, і вже у 1909-му він брав участь у перегонах на Брайтон-Біч у Брукліні. Одні з таких перегонів тривали 24 години. Він був також одним із перших гонщиків, які взяли участь у перегонах на тільки-но (у 1909-му) відкритому автодромі Indianapolis Motor Speedway. Вільям пережив дві аварії. В одній з них його машина — «Lozier» — двічі перекинулась, але він не отримав жодних травм. Він також спробував себе в ролі пілота й пережив зіткнення з іншим повітряним судном над аеродромом у Ґарден-Сіті, що на Лонг-Айленді: другій літак під час польоту «сів» на літак Меріхейни згори. І того разу йому теж вдалося уникнути поранень. Його дружина казала: «Ніколи ще не було хоробрішого чоловіка»[338].

Для своєї подорожі він обрав саме «Лузитанію», бо вважав її «найбезпечнішим» судном. У метушні та прощаннях із жінкою та дочкою Шарлоттою він не мав часу проглянути газету, яку купив перед тим, як піднятися на борт. Лише коли корабель уже залишив Нью-Йорк на 50 миль позаду, він прочитав німецьке попередження.

Але воно його не схвилювало. Дорогою вони іноді зустрічали французькі та британські військові кораблі, а один французький дредноут навіть розвернувся та деякий час ішов за ними, але швидко відстав.

Як і всі інші пасажири, він не знав, що швидкість лайнера було зменшено через одну закриту бойлерну, хоча підказка була просто перед очима: з однієї труби не йшов дим. Меріхейна був переконаний, що корабель іде зі своєю максимальною швидкістю у 25 вузлів та пишався цим. «Ми пройшли повз декілька кораблів, що йшли туди або ж назад[339], — писав він, — але в нас така велика швидкість, що ми не залишаємось у полі зору інших суден довго».

Він також із якоїсь причини вважав, що за ними доглядають ВМС Британії: «Вочевидь, у нас є супровід протягом усього переходу».

Того ранку Чарльз Лоріа прокинувся о восьмій — його розбудив стюард. Він теж прийняв ванну з морською водою, одягся та пішов на прогулянку палубою першого класу. Зупинявся погомоніти з Хаббардами та іншими знайомими. Пообідав зі своїм попутником Лотропом Вітінгтоном — вони разом їли в розкішній обідній залі для першого класу, розташованій посередині палуби D. Тут під куполом, прикрашеним фресками з херувимами, серед пальм та інших рослин у горщиках, білих стін, коринфських колон з канелюрами та позолоченими капітелями, одночасно обідали 470 пасажирів. Позолочені листочки вкривали кожний виступ — від гіпсових вінків та виноградних лоз до балюстрад.

Командири «Кунард» та екіпаж знали Лоріа дуже добре з його минулих подорожей. Йому навіть одного разу дозволили піднятись у вороняче гніздо на передній щоглі для бездротового зв’язку, де він і залишався протягом дня[340]. Капітан Тьорнер навряд чи б міг на таке погодитися. Одна річ — оці чортові мавпи на палубі, а зовсім інша — на щоглі.

Лоріа добре знав усі аспекти повсякденного життя на кораблі, і щоденні ставки пасажирів на те, скільки миль пройде корабель за один окремий день, не були для нього таємницею. Парі влаштовував один з офіцерів. Пасажири робили свої припущення за погодними умовами та станом моря згідно з прогнозом на наступну добу. Найбільш непередбачуваним чинником був туман, який суттєво знижував показники пройденої відстані, адже єдиним безпечним рішенням у тумані було знизити швидкість та повідомляти про свою присутність у туманний горн. Це парі на відстань супроводжувалося розробкою стратегічних планів, суперечками, палінням сигар та розлиттям віскі. Серед присутніх незмінно виникали дружні стосунки, падали бар’єри формальної чемності та правил.

У неділю корабель увесь день ішов зі своєю максимальною швидкістю та здолав 501 милю, згадує Лоріа[341]. Його це здивувало, адже він гадав, що корабель рухався зі швидкістю в 25 вузлів, тобто приблизно 29 миль на годину. А в такому випадку за добу вони мали пройти 700 миль. Частково менша відстань пояснювалася періодичними туманами, але вони точно не могли «з’їсти» 200 миль. Опівдні наступного дня Лоріа та Вітінгтон з’ясували, що корабель рухався ще повільніше: «З такою швидкістю ми не встигнемо в Ліверпуль за розкладом»