Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

З пароплава відкриваються гарні краєвиди. А найкращий — біля Герцегнового, де море глибоко врізається в гори і утворює прекрасну Которську бухту. Доти я не бачив нічого подібного! Ми пливли вузькою бухтою. Вода тут майже блакитна, обабіч — високі гори, скелі цегляного кольору, і тільки берегом тягнеться вузька смуга зелені. Фантастичний вид!

Я був просто зачарований. Захоплювався аж до Дубровника. Перед Дубровником потемніло; море стало матове, а небо висіло над нами темно-синє і глибоке. Заблимали перші зорі, а на березі, де розкинулись Цавтат і Мліни, загорілося світло. І стало ще красивіше, бо здавалося, що то зорі поспадали з неба на землю і мерехтять над берегом.

А потім ми побачили цілий букет вогнів, неначе прибережна гора сипонула іскрами. То Дубровник сяяв фіолетовими неоновими вогнями і сипав іскрами у спокійне сталеве море.

— Коли ми купимо того човна? — запитав я дядечка, тільки-но ми ступили на набережну дубровницького порту.

Дядечко сопів, мов ковальський міх, бо тягнув наш здоровенний мішок, що важив, либонь, тонну, а то й більше. Ми, природно, пособляли як тільки могли.

— Хай йому лихо! — вилаявся дядечко. — Людина все ж таки не верблюд і не осел.

— Авжеж... — підхопив я.— Пригодився б віслючок тягти цей клятий мішок. Можна було б купити далматського.

— Не спіши, не спіши, мій любий. Передовсім треба добре роздивитися, що до чого.

Дядечко був майстром роздивлятися. І перше, що він побачив,— це затишна матроська харчевня з романтичною назвою «Під Розою вітрів». Вона стояла недалеко від порту, серед крислатих платанів і квітучих олеандрів.

— Загляньмо сюди,— сказав дядечко. — Я бачу там повно матросів і рибалок. Можна спитати про човна і взагалі.

— Вибачте, що — взагалі? — кинув я мимохідь.

— Взагалі така харчевня — найлучче місце для порядного діла, особливо, гм... коли йдеться про вітрильний човен. І до того ж тут можна добре й недорого попоїсти.

Я знав, що йшлося зовсім не про те, аби попоїсти, — просто дядечко, як відомо, має романтичну натуру і любить отакі екзотичні харчевні. Такий уже він є... Тож нічого дивного, що невдовзі ми опинилися в тінявому, освітленому лампіонами, садочку і почали роздивлятися, з ким би тут залагодити порядне діло.

Дядечкові не треба було довго роздивлятися. Його розкішна статура і полум’яна борода привернули загальну увагу. За хвилину біля нашого столика з’явився, похитуючись, матрос. Він наче з-під землі виріс і заговорив до дядечка невідомою мені мовою. Невдовзі виявилося, що то був матрос із грецького судна. Худий, кощавий, чорний, з витрішкуватими очима і з великим шрамом, який перетинав йому щоку від брови до куточка уст. Одне слово, герой із фільму про портові кишла.

Спершу матрос подумав, що дядечко теж грек, і мовив до нього як до брата, але дядечко відповів по-англійському, що знає тільки класичну гречизну. І на доказ пальнув кілька віршів з «Іліади» й кілька з «Одіссеї».

Оце дядечко! Коли б хто звернувся до нього по-санскритському, він теж відповів би. Це він може.

Грекові страшенно сподобалися вірші Гомера, тож він зараз же підсів до нас і почав розмовляти матроським сленгом[21]. Справдешній вінегрет, їй-богу, — трохи по-англійському, трохи по-французькому, голландському, а найбільше — махаючи руками. Дядечко одразу зрозумів грека, ба, можна сказати, заткнув його за пояс. Боки можна було порвати, коли він тлумачив матросові, що хоче купити пристойний вітрильний човен і вирушити в морські мандри.

— Дядечку,— встряв я,— адже у цього грека, либонь, немає вітрильного човна.

— То продасть свій пароплав,— пожартував наш морський вовк.— А зрештою... Треба розпитувати, бо інакше сидітимемо тут до самої смерті.

Хто може знати, що дядечкові забагнеться — ще й справді купить у грецького моряка пароплав.

Пароплава, одначе, він не купив, а поставив карафку червоного вина і заходився розпитувати неборака, як там його матуня, чи жонатий він, чи вирізали вже дітям мигдалики. А в ту мить, коли доїхав до дідуся і виявилося, що дідусь був 1920 року боцманом на флагманському кораблі грецького короля, до розмови пристав наш сусіда.

То був дебелий, плечистий чоловік з круглим, як місяць, лицем, сивими, по-молодецькому підкрученими вусами й блискотливими очима. Можна сказати, Алі-Баба, що випадком опинився в харчевні «Під Розою вітрів». Він був у червоній, розхристаній на грудях сорочці, темно-синіх полотняних штанях і шкіряних сандалях. А як глянув — очі йому блищали так весело, ніби то не дядечко, а саме він мав у кишені чеки на півтора мільйона динарів.

— Пане, — озвався він по-хорватському,— нащо ви марнуєте час із цим нікчемним греком? Я його знаю. Він зараз вам заспіває, що плавав у південних морях, а в Панамі у нього тітка, яка переписала йому фрахтоване торгове судно. Тим часом він плаває на