Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Коханий волоцюга 📚 - Українською

Читати книгу - "Коханий волоцюга"

248
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коханий волоцюга" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 63
Перейти на сторінку:

— Мене фінанси не цікавлять — ви ж знаєте, — сказав Дмитро.

— Будете працювати за так?

— Буду.

— Тоді я поцікавлюся, чи можна щось вдіяти.


***

Ну от, речі зібрано, вікна забито дошками. Продукти з комірчини і городину з погреба забере Вадим — якось приїде машиною і перевезе все до міста. Не варто було й морочитися з тією бульбою та цибулею, краще б посиділи з Ліндою на сонечку та поговорили. Але хто ж знав, що зимувати тут уже не доведеться, — надіявся на краще.

Присіли перед дорогою. Лінда раптом підхопилася, радісно крутнулася посеред кімнати:

— Пам’ятаєш, Дмитрику, як ми з тобою танцювали танго в ресторані?

Він кивнув:

— Пам’ятаю.

— Ти мене тоді дуже здивував. І дуже вразив. Дуже-дуже! Щоб так станцювати танго з першого ж разу…

— Ти ж сама сказала: «Прислухайся до мене». Я й прислухався.

— І почув… Знаєш, я тоді загадала: якщо танець вийде, якщо співпадуть ритми наших тіл…

Лінда підвелася, підійшла до чоловіка, поклала руки йому на плечі.

— Програвач запакований, — сказав Дмитро. — Може, розпакувати?

— Навіщо? Ми й так знаємо музику, — зупинила вона його. — Прислухайся до мене.

— Добре, Ліндо.

На якусь мить йому здалося, що зараз станеться чудо, що це танго в опустілому будиночку посеред осіннього саду поверне Ліндину пам’ять. І не треба буде їхати до притулку. Але Лінда раптом зупинилася, здивовано подивилася на валізу біля дверей.

— Ти повернувся з відрядження, а я обід не приготувала. Зараз, любий, зараз, зачекай хвилинку.

Вона розгублено озиралася, не знала, які двері ведуть на кухню.

Дмитро взяв її за руку.

— Не треба, люба. Нам пора їхати.


***

Червоний «бедрик» завернув праворуч. Вузька шосейка відбігала від міжнародної траси, тяглася до лісу і губилася у його зелених нетрях. Дмитро знав: кілометрів п’ять вона буде в’юнитися між соснами, потім обмине дубову посадку, тоді шосейка перейде у звичайну піщану дорогу, яка через густий підлісок з болотяними калабанями вибіжить до озера. За озером — кілька сільських вуличок, а вже за ними, трохи осторонь, відділений від села крутим колінцем мілководної річки і захований у лісі від цікавого людського ока — інтернат. Той самий…

Ліс, власне, починався вже за сотню метрів від магістралі. Розкішні зелені сосни шуміли високими кронами над мініатюрним «жучком», ніби вітали неофіта в своєму царстві. Лінда, що було задрімала, прокинулася від того шуму, припала до скла.

— Ми їдемо до Залісся?! А де Вадик? Де наш Вадик? Його немає в машині! Дмитрику, зупинися! Треба повернутися і забрати у мами Вадика! Бідний наш хлопчик! Бідний хлопчик! Як ми могли його залишити?

Дмитро зупинився. Вийшов. А коли знову сів, Лінда спокійно розглядала сумочку.

Залісся… Ні, це не Залісся. Там вони були… Скільки це вже відтоді минуло?..

Дмитро добре запам’ятав — була п’ятниця, остання у вересні. Він ще по обіді відчитав пари, але затримався в інституті — проводив консультацію для першокурсників. Спустився у фойє, зупинився біля дошки оголошень. І раптом через вікно побачив по той бік вулиці Зенька. Очам своїм не повірив — з якого неба він цього разу звалився і чого стовбичить перед інститутом? Зенькова нетутешність тепер була іншою — штани-дудочки і широкий светр замінив класичний темно-сірий костюм, який доповнювала синя атласна хустинка на шиї, поверх костюма — світлий імпозантний плащ, кучеряве волосся не коротко, але акуратно підстрижене, в руках — шкіряний дипломат, обличчя наполовину закрите чорними дзеркальними окулярами. Він стояв і просвердлював відблисками від тих окулярів вхідні двері інституту.

«Цікаво, кого він виглядає?» — подумав Дмитро, відчиняючи двері. Йому не хотілося зустрічатися з колишнім однокласником. Після всього, що між ними сталося, після тієї запеклої війни за портрет Лінди, їхні стосунки обірвались. Отож хай собі Зенько стоїть, а він хутенько на зупинку і додому. Але Зенько раптом відірвав підошви від асфальту, крутнувся на них і хутко попрямував тротуаром до пішохідного переходу. Перейшов дорогу, завернув у бік інституту і пішов назустріч Дмитрові. Дмитро хотів звернути у бокову вуличку. Але несподівано почув прямо перед собою:

— О, скільки літ, скільки зим! Привіт! Які люди і без охорони! І навіть без авто? Яке неподобство! Що ж, так мало платять професорові, що на авто не вистачає?

— От стану професором і куплю, — віджартувався Дмитро. — А поки що тільки кандидатську дописую. Дай Боже ще і дописати, і захистити.

— Ну чого ж… Якщо допишеш, то й захистиш. Якщо допишеш… Ти хлопець впертий,

1 ... 53 54 55 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коханий волоцюга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коханий волоцюга"