Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

Бо кожна мить У моїй дівочій долі Завжди їх підвладна волі, І до них подібні квіти.

Дон Фернандо

Справді?

Фенікс

Що тут говорити!

Дон Фернандо

Неймовірно, хоч, повір, Я залежу теж від зір.

Фенікс

Спробуй натяк зрозуміти. Ці вогники, лелітки ці ясні, Що дивляться на нас крізь верховіття, Не просто світло неземне щомиті, А власний біль нам шлють із далини. Вони, немов квітки у вишині, Нагадують їх зблиски різноцвіття, Якщо для квітів днина – це століття, Для зірки вік – миттєвості нічні. Ясніють зорі й гаснуть швидкоплинно, І дивляться на них тривожно очі, Чекаючи то зла, а то добра. На що ти сподіваєшся, людино, Залежна від зорі, яка щоночі Народжується в небі і вмира!

Фенікс іде, і з’являється Мулей.

Мулей

Ждав я, поки Фенікс піде, Причаївшись недалеко: І орел, що любить сонце, Теж не завжди прагне в небо. Ми самі?

Дон Фернандо

Авжеж.

Мулей

Тож слухай.