Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

І ще — кого з нас двох повинна була збити машина? Якщо Великова — за оту заяву, то навряд чи в цьому місті був хтось, хто вважав би за потрібне ліквідувати його. А коли так, то машина цілилась у мене. Але для таких акцій я не бачив жодних підстав.

Власне, підстав було більше, ніж досить, і якщо про них довідались би ті, хто практикує ліквідацію небажаних осіб, подібних до моєї милості, то мене спочатку піддали б жорстокому допиту, а вже тоді вліпили б кулю. Ніколи не зазіхнули б на мене, не спробувавши раніше з'ясувати, кому й що я передавав.

І все ж ясно-синій «фіат» чекав саме напроти моєї квартири. Отже… отже, ясно!

Я вдав, що не знайшов у газеті нічого цікавого, нашвидку перегорнув усі шістнадцять сторінок і подався на службу.

Відтепер переходив вулиці уважніше, ніж будь-коли, хоча й розумів, що наїзд машиною — не найкращий спосіб порахуватися зі мною. Він найефектніший у розважальних романах, а в наших колах є значно надійніші й безшумні засоби — починаючи від утопления у ванні й кінчаючи безконтактним отруєнням.

Моя служба називається скромно: «Кореспондентське бюро радіостанції «Вільна Європа».

Служба скромна, але тільки зовні. Вона міститься у зовсім новому будинку, спорудженому кілька років тому за останнім словом архітектури. Починаючи від дверних замків і до балконів — усе з алюмінію й нікелю.

У бюро я коментатор з міжнародних питань. На перший погляд, висока посада, але в таємній системі полковника Кларка це остання дірка в сопілці.

На черзі — створення нової, цілком секретної служби для роботи на соціалістичні країни. Я дав зрозуміти, що хотів би очолити її. Мабуть, і Кларк вважає, що я підходжу для цієї посади, але протягом останніх тижнів чи місяців його терзають якісь сумніви: кінець кінцем, що за людина цей Анастас Тодоринов, кому він служить, Кларкові чи бозна-кому?! Такі сумніви становлять небезпеку й для того, в кого вони зародились, і для того, проти кого спрямовані.

На моєму письмовому столі лежали ранкові газети і вчорашні вечірні видання з деяких європейських столиць. Спершу я взяв аренські газети (називатиму це велике місто Ареною — так, як воно фігурує в моїх донесеннях).

Намагаючись бути спокійним, я все ж спіймав себе на тому, що нетерпляче вдивляюсь у заголовки. Ще дві газети повідомляли про чоловіка, що «втік з Болгарії».

Те, що газети зчиняють галас навколо втікача, хоч і невисокого рівня, тут звичайна річ. Незвичним і незбагненним для мене було інше: хто й навіщо хотів спекатись цього втікача?

Важко припустити, щоб це були люди американців або тутешня поліція, бо якраз вони самі заохочують ці розмови навколо його втечі з Болгарії. Навряд чи шофер «фіата» виконував завдання якоїсь іншої розвідки, а найменше — болгарської. Які державні таємниці може виказати звичайний педагог, щоб отак поспішати прибрати його раніше, ніж він усе розповість, або раніше, ніж його покарають за зраду?

А якщо удар призначався не втікачеві з Болгарії, значить, «фіат» мав збити того, хто був найближче.

… Не постукавши, увійшла Дейвіс.

Колись давно, у диверсійному центрі, коли ми тільки заприятелювали, вона була просто красунею. Тепер же, хоч як силкувалась, їй не вдавалось істотно приховати свої роки. А після її невдалого шлюбу це вимагало від неї ще більших зусиль.

У бюро була служниця, яка готувала для нас каву. Тільки шефові й мені каву подавала Дейвіс. Шефові — бо це входило в обов'язки секретарки, а мені — бо ми були давні приятелі.

Дейвіс подобалось ранками випити зі мною кави, викурити по сигареті, побазікати про те-се. Отже, її прихід до мого кабінету — зовсім не привілей, і всі вважали це продовженням наших колишніх інтимних зв'язків.

Вона поставила тацю з кавою на маленький столик. А я, коли відчинилися двері, відкинув газети, не дочитавши те, що мене зацікавило, поспішив устати й запропонувати їй сигарету.

Дейвіс невимушено влаштувалася в кріслі, заклала ногу на ногу, і коліна її відкрились — мушу визнати, що вони й досі видавались дівочими. Якраз починалася мода на міні-сукні, а Дейвіс завжди вдягалася вишукано й носила вбрання, яке підкреслювало саме те, що мусило справити враження. Я не мав підстав вважати, що вона намагається спокусити мене своїми жіночими звабами, але іноді мені спадало на думку, що саме в цьому якраз і помиляюсь.

Здавалось подеколи, що Дейвіс занадто набивається, але навіщо вона це робить, чорт його бери, коли ми з нею пережили і будні, і свята, й інколи набридали одне одному, немов подружжя після п'ятих роковин?!

Я ковтнув кави й зацмокав, примружився від задоволення, підморгнув їй. Вона добре мене знала й розуміла, що це щиро.

Вирішив скористатися своїм давнім тактичним прийомом, який застосовував до таких, як Дейвіс. Поскаржився, що недоспав, перепив звечора й що взагалі час уже починати жити розумніше, аби не вкорочувати собі віку. Базікав усякі банальності, які не цікавили її.

— Прошу тебе, — перебила вона болгарською мовою, — облиш це базікання й скажи — ти читав газети?

— Тільки ковзнув оком по заголовках.

— Помітив щось цікаве?

— Нічого.

— Даруй, але ти або не просипався після вчорашнього, або нещирий.

— А чому ти не припускаєш — що вразило тебе, не справило ніякого враження на мене?

— Маєш рацію, але все ж я схиляюся до думки, що ти… що ти… хи… як це називається по-болгарському?

— Хитруєш?