Читати книгу - "Атомний вогонь над океаном"

Браун підійшов до відділення, де лежали експериментальні бомби. Двері, звичайно, замкнуті. Науковець повернув один ключ, потім другий. Замок відімкнувся, але двері не відчинялись. Прокляття! Мабуть, є ще й третій замок, про який Фоггі і Боттом, очевидно, не знали, інакше вони неодмінно сказали б про нього. Хріс ще раз спробував відчинити двері. Нічого не вийшло. Тоді він постукав кулаками по стальній оббивці. Там, за дверима, лежать бомби, плутонієва і воднева, виготовлені за допомогою брехні і призначені для злочину. Всі ці директори і президенти компанії обдурювали один одного, сподіваючись, що їм пощастить обдурити і людство.

Ах, якби він міг відчинити двері й ступити десять кроків, десять невеликих кроків.

Тедд свиснув. Залишилося сім хвилин,

Браун знову вставив ключі. Йому здалося, що одна половина дверей подалася. Ні, це тільки здалося. Треба йти звідси. Нічого не вдієш.

Тедд з цікавістю подивився на науковця.

— Цих двох ключів замало, — кинув Браун. — Десь є ще й третій замок.

— Тоді треба повертатися, — рішуче сказав О'Брайєн. Вони замкнули головну браму і поїхали.

— Я вже мало не торкнувся бомб кінчиками пальців, — промовив Браун.

— Що з того, — озвався Тедд. — Їх треба взяти в руки.

Вони минули охоронну зону і наблизились до воріт.

Виїхавши на шлях, Тедд дав газу і сказав:

— Тримайтеся добре, містер Браун.

Френк Говен глянув на годинника. Ще тридцять секунд. Чи встигли Браун і Тедд вибратися? Якщо вони ще в корпусі або не вийшли з в'їзних воріт, він, повернувши важіль, тим самим подасть сигнал тривоги.

П'ять секунд… чотири… три… дві… одна. Говен заплющив очі, тамуючи страх. Потім повернув важіль і натиснув дві інші кнопки. Що зараз буде! Нерви напружені до краю. Ніде ні звуку. Говен набрав повні груди повітря і відкинувся на стільці.

У темному корпусі гасала сова, що допіру влетіла. Вона піднялась у вентиляційну шахту назустріч свіжому нічному повітрю і знову заметушилася, шукаючи виходу.

Інфрачервоні вартові сигнальних приладів були насторожі…

Френк Говен узяв книгу, пошукав сигарети. В шафі десь лежить ще ціла пачка. Коли він підвівся, перед ним засвітилися сигнальні лампочки: 3–7! 3–7! 3–7!

Це сигнал тривоги. Тривога в корпусі 37! Говен почекав кілька секунд. Що там могло скоїтися? Браун і Тедд все ще в корпусі? Широко розкритими очима вартовий дивився на палаючі цифри і відчував, як на лобі виступає холодний піт.

Говен повільно намацав рукою рубильник, що подає сигнал тривоги. Інакше не можна.

І над містом завила сирена.

Команда з чотирьох чоловік сіла в джип і на величезній швидкості помчала до корпусу 37.

В'їзні ворота вже були відімкнуті. Там, у глибині огородженої території, стоїть світло-сіра бетонна споруда.

Джип зупинився біля великої брами, кидаючи на корпус сніп світла.

Білл Дженкінс, начальник команди, перший скочив з машини, а за ним — інші троє з автоматами напоготові.

Команда перевірила територію біля воріт. Ніяких слідів. Дженкінс повільно підійшов до корпусу, оглянув і помацав браму й стіну. Невже була спроба пробратися в корпус? Але й тут нічого підозрілого не помітив.

— Побачимо, що всередині, — сказав він. — Ставайте, хлопці, так, щоб часом не перестріляли один одного. — Дженкінс встромив ключ у невеликий отвір, злегка повернув його, і важкі двері беззвучно розсунулися. Темний простір між половинками дверей поволі збільшувався. Дженкінс обережно ступив у приміщення, тримаючи вказівний палець на спуску автомата. Нікого.

— Засвіти фари! — гукнув Дженкінс шоферові.

В ту ж мить, коли шофер спрямував промені яскраво освітлених фар в середину корпусу, з приміщення під самим верхнім краєм брами повільно випливла на широко розпростертих крилах велика сова.

— Дивіться, ось воно що! — вигукнув один з охоронників.

— Стріляй! — крикнув Дженкінс, але вже було пізно. Птах піднявся над дахом і зник у темряві.

Солдати перезирнулися. З їхніх облич одразу зникла напруженість. Всі розсміялися.

— Диви, сова, птах! І через це оголошено тривогу!

— Цього система сигналізації не може знати, — сказав Дженкінс. — Зайдімо всередину. Може, там ще хтось є.

Він ввімкнув світло. Начальник і його команда уважно оглянули приміщення, але жодного сліду, навіть натяку на те, що тут хтось був, не виявили.

Тим часом приїхав завідуючий корпусом, якого підняли з ліжка, подзвонивши йому на квартиру в Рівертаун. Через кілька хвилин прибув і Лекс Шпрінгер. Разом із завідуючим і Дженкінсом, який усе ще тримав автомат напоготові, він обійшов довгий ряд складів.

Всі троє зупинилися перед дверима приміщення, в якому були обидва «експериментальні об'єкти» Кальмана. Але тут теж нічого підозрілого не помітили. Тому Шпрінгер вирішив не відчиняти дверей, тим більше, що спершу треба було викликати Кальмана, бо входити в це приміщення дозволялося тільки в його присутності. Шпрінгер вислухав рапорт Дженкінса:

— Єдине, що заслуговує на увагу, це велика сова, яка вилетіла, коли ми відчинили браму. Птах, мабуть, літав у темряві і попав у зону інфрачервоних променів.

Начальник таємної служби безпеки так подивився на Дженкінса, наче сумнівався, чи той при своєму розумі.

— Птах! Обшукайте всю територію. Поставте пости до ранку! А ви, — сказав він завідуючому корпусом, — перевірте, чи все на місці.

Уранці Лекс Шпрінгер доповів Брекдорпу про нічну подію. Він розповів також, що через дві години після загадкової тривоги в корпусі 37 нічний патруль бачив у Рівертауні Хріса Брауна. Науковець був чимось дуже стривожений. Він пройшов парком до берега річки. Додому Браун повернувся лише о другій годині і потім ще тричі виходив з кімнати на балкон і дивився чи то в напрямі атомного міста, чи то в бік корпусу 37.

Брекдорп сидів у кріслі скам'янілий, мов Будда, руки його були стиснуті в кулаки.