Читати книгу - "Химери Дикого поля"

Кілька десятків рабів займалися забезпеченням куреня водою. Тобто всередині куреня був свій колодязь, але з нього можна було брати строго вказану кількість води, якої не вистачало. То воду возили з кількох джерел. Наливали великі дерев’яні діжки, встановлені на возах, і тягли їх до куреня. Тягли раби, коней на таку працю не ставили. Ще одна бригада рабів займалася вивозом з куреня лайна та відходів. Їх вивозили на лани у якості добрив. Щодня зі степу прибували валки з сиром та маслом. Скільки потрібно, курінь залишав собі, а інше відправляв далі. За це отримував рибу, борошно, залізо та вугілля. Раби працювали дуже багато, слуги просто багато, а джури та паничі стежили, щоб роботи вистачало, та жорстоко карали за найменші провини.

За час нашого перебування у курені було страчено з десяток земляних рабів, здебільшого з числа заслаблих, які вже не могли працювати, кількох слуг, що заснули на посту, та джуру, який загубив шаблю. Її майже одразу знайшли, але джуру це не врятувало. Втратити зброю було страшним гріхом. Ще стратили дівчину-слугу, за яку почали сперечатися двоє джур. Їх відправили до прикордонних башт, а дівчині відрубали голову, щоб більше не створювала проблем.

Я вже добре знав курінь і знав про три поверхи у башті, куди вхід для слуг був заборонений. Там жили жінки паничів. Там вони народжували дітей, виховували їх, навчали грамоті, вели облік всіх справ у курені. Джурам чи паничам не було часу все рахувати, то цим займалися жінки паничів. Вони не дуже часто виходили з башти, а коли таки виходили, то слуги мусили відвертатися. Думаю, що тим жінкам було нуднувато, але на Січі всім було несолодко, люди не знали іншого життя, то погоджувалися з цим.

Ми з Явдохою далі зустрічалися на сіннику чи у конюшні, а потім вона прибігла радісна і сказала, що завагітніла. Ця новина вразила мене, бо ж я не хотів залишати тут свою дитину. Знав, яке майбутнє її тут чекає. Сам я сподівався рано чи пізно втекти з Січі, але дитина…

Явдошка не помічала мого занепокоєння і розповідала, що вже від сьогодні почне отримувати більше їжі. Я не міг поділити її радість. Одного дня Непийпиво запропонував Понамці поїхати до степового табору на полювання. Деякі коні відбивалися від табунів і дичавіли. На них полювали, щоб вони не зманювали свійських коней. Ми виїхали ще вночі, кілька разів нас перестрівали загони джур, які пильнували, щоб ніхто чужий не ходив землею куреня. Потім почався степ. Ми їхали кілька годин, аж поки досягли степового табору: кількох землянок біля колодязю і великих загонів для худоби. На хуторі жив один панич, четверо джур і з півсотні слуг та служниць. Чоловіки випасали худобу, жінки доїли корів та кобилиць, а з молока варили сир. Панич, що тут керував, вже чекав нас. Невдовзі під’їхали ще кілька паничів з сусідніх степових таборів, а також цілий загін з Чорних печер. Зібралося біля півсотні вершників. Ми поїхали у степ, потім розтягнулися ланцюгом і почали перевіряти ярки. В одному надибали цілий табун здичавілих коней. Табун кинувся тікати, але був швидко оточений. В коней кидали списи, рубали їм ноги шаблями і невдовзі перебили всіх до єдиного. Потім почали їх розбирати, а тут якраз приїхали вози з куреня. Пару туш залишили в таборі на їжу, а інших відправили до куреня. Конину готували у великому казані, в якому зазвичай варили сир. Паничі сиділи навколо багаття, джури у другому ряду, слуги стояли ще далі. Пили пиво, яке Непийпиво привіз з куреня, цілий бурдюк. Ми збиралися ночувати у таборі, коли примчав джура і повідомив, що нас терміново викликають до куреня. Я не знав, що трапилося, але зрозумів, що спокою та відпочинку настав край і зараз знову почнуться якісь пригоди.

Ми поїхали просто у ніч – Непийпиво, Понамка, я з Сашком і один джура з куреня Саловоза, який мусив показати дорогу. Ніч була місячна, степ було видно навкруги, джура впевнено прямував кудись. Показав місце, де вбили кілька десятків підвальних рабів, що таємно продовбали стіну і втекли з куреня.

– До пагорбів гонзнули? – спитав Непийпиво.

– Так, пане. А потім хотіли податися до диких. Дурні, не вєдали, що дикі їх з’їдять! – джура закрутив головою. – А як краще вбивати диких? – спитав з повагою, мабуть, начуваний про подвиги і Непийпива, і Понамки.

– Що перевидаш, брате Набоко? – спитав Непийпиво.

– Тримайся подалі, не підпускай, кидай списи, два-три, не менше, – сказала Понамка. – Вони не вб’ють дикого, бо дикуни дуже живучі, але заважатимуть їм швидко рухатися і завдавати ударів. Вимотуй їх і не давай наблизитися, не сподівайся на щит, бо той не витримає ударів зброї диких. Коли ж уникнути ближнього бою неможливо, то рішуче атакуй. Дикі дуже завзяті, вони захоплюються битвою, ярість б’є їм у голову. Вони вкладають всю свою силу у перший удар. І тут головне ухилитися від нього. Як завгодно: підстрибнути, відскочити, припасти до землі, зробити будь-що, аби тільки не зустрітися зі зброєю диких. Пропустити удар, а потім бити самому. Не січи дикого по голові, в них занадто міцні черепи. І щоб перерубати їм шию, треба володіти дуже потужним ударом. Якщо вдарити у живіт, то шабля може застрягнути там. То я б радила бити по ногах, рубати м’язи. Дикі занадто важкі, навіть якщо пошкодити їм лише одну ногу, вони вже не зможуть атакувати. Будуть стояти на місці і верещати. Тоді можна знову кидати списи і добивати чудовиськ.

Понамка розповідала спокійно, джура з захопленням дивився на неї.

– Я б хотів вабоїти дикого! Та гдись їх іспоткаю тепер, – зітхнув джура. Молодий дурник, здається, сумував, що тепер довго ще диких не зустріне.

– Що трапилося, куди ми поспішаємо? – спитав я у Сашка, коли ми мчали ніччю. – Знову якийсь напад? Війна? – хвилювався я.

– Ні. Якби війна, ми б відбули разом з загоном. Щось інше, що потребує присутності мого пана.

Їхали спочатку степом. Інколи натрапляли на табуни коней. Потім зустріли загін джур,