Читати книгу - "Миколаївське небо"

— Ха! Цікаво, який факт лежить в основі цього міфу… — прокоментував старший механік.

— І що? Давно вони тут чекають? — поцікавилася, ніби між іншим, буфетниця Тетяна, володарка «найбільшого в СНД заду», за визначенням того ж кока.

— Таню! Якщо за їхнє виховання візьмешся особисто ти, думаю, все налагодиться! — запевнив її невгамовний кок, обіймаючи за плечі.

— Здохни! — від щирого серця побажало йому буфетниця, скидаючи кухарську «клешню» зі свого пухкого плеча.

… Але Юрко їх вже не чув.

Його немовби магнітом потягнуло геть, геть від міщанства й суєти… Вабило його в глиб скверу, утвореного високими старими капітанами. До пам’ятника, що височів у центрі широкої алеї.

На паралелепіпеді чорного мармуру здіймалася закутана у безформний балахон фігура бородатого чоловіка з книжкою в руці…

Юрко оторопів!

З постаменту на нього дивився не хто інший, як його позавчорашній співбесідник. Той самий тальман, з яким хлопець розмовляв і пив каву з коньяком у курилці, а потім вештався у пошуках його по всьому кораблю…

Той самий!!!

Юрко не міг помилитися. Обличчя нещодавнього співбесідника вкарбувалося в пам’ять якнайміцніше.

З відкритим ротом застиг матрос перед пам’ятником і відверто вирячився на нього.

— Юрок! Ти ніби НЛО побачив! — обійняв його за плечі Вітька. — Що трапилося?

Ні слова не кажучи, Юрко скинув з плеча руку кухаря і побіг до краю скверу. Туди, де виднівся квітковий риночок.

Повернувся матрос з букетом гладіолусів. Від хвилювання прискорено дихаючи, поклав квіти до квадратного постаменту… на гранях його було висічено: «МИКОЛАЇВЦІ СВЯТИТЕЛЮ МИКОЛАЮ ЧУДОТВОРЦЮ».

А зверху Юрко приладнав бейджик. Той самий, який (хлопець спеціально дізнавався!) виявився чомусь зайвим у «судновій канцелярії». Ну не було одинадцятого відвідувача на борту! Десятеро їх було зареєстровано 19 грудня. Рівно десять…

Юрко раптом похитнувся. Гаряча хвиля Ударила в голову.

Мармуровий святий підморгнув?!

Чи йому це тільки здалося?..

Як би там не було, бейджик він знову забрав. Заховав у внутрішню кишеню, ближче до серця. Чомусь з цієї хвилини моряк свято впевнився, що поки у нього є «документ» незареєстрованого Візитера № 11, нічого поганого з ним не трапиться.

Нез’ясовним чином Юрко знав напевно, що найстрашніший день його життя залишився позаду. У нього дійсно все буде в/повному порядку. Тому що й він тепер, можна сказати, один з миколаївців…

м. Миколаїв, грудень 2005 року від Р.Х.

Особлива гаряча подяка за поміч у написанні, фактично співавторові — Андрію Синенкові, який відстояв не одну тальманську вахту на крижаному вітрі, під дощем та снігом…

Сонце, наче руда кішка, неквапливо вмивалося кошлатими лапами хмар. Спекотне липневе місто, притулившись боками до річки, важко дихало асфальтово-бетонними грудьми бульвару. Було гучно й людно. Численні літні кафе, штовхаючись різнобарвними грибами парасольок, безвідмовно напували всіх охочих. Звідусіль гриміли примітивні радіо-хіти сезону. Народ пив воду й пиво і не хотів розходитися по домівках — задушливих квартирах, де навіть телевізори гріли повітря.

Вечоріло. Легкі коливання гарячого повітря раз у раз приносили через річку з парку «Перемога» нові звуки — там відкрилася дискотека. Колесо огляду, що в народі завжди називають «чортовим», позначилося в західному небі різнобарвним контуром з лампочок, що весело моргали.

І раптом якось враз потьмяніло небо, закрасилося в інші, холоднуваті тони. Це з півдня, з боку моря, тяглася до міста велика кучерява хмара. Багряна, повновісна, з золотавою облямівкою по краях, пробита наскрізь бронзовогарячим лезом сонця, що заходило, вона була схожа на мішок за спиною Санта-Клауса, з якого на притихле місто сипалися не по сезону іскристі подарункові блискітки заходу.

О пів на дев’яту Костя вийшов із шахового клубу. У його сірих очах хлюпалася розгубленість. Може, це були сльози? Ні, батько давно навчив хлопчика мужньо ставитися до невдач, переживати поразки. «Зрозумій, — казав батько, — немає шахістів, які виграють завжди. Це закон. Просто треба пам’ятати про це і не засмучуватися».

Батько завжди мав рацію. Після того, як це сталося з матір’ю, батько став для Кості всім, чим тільки міг — нянькою, учителем, другом. Він багато працював, іноді в нічну зміну, але все-таки знаходив час готувати їжу та гуляти з сином. І ще — привчав Костю до самостійності. «Чоловік повинен уміти все, — казав батько, — і ґудзик пришити, і зварити борщ, і полагодити стілець, і випрати білизну». До одинадцяти років Костя навчився багато чому. Він любив батька й не міг ставитися до його науки легковажно.

Одне тільки було погано: батько почав випивати.

— Не треба, тату, — казав йому син. — Мені це не подобається.

— Розумієш, — відповідав батько, — мені дуже зле без мами…

Костя розумів. Він добре вчився, він непогано грав у шахи. Він не хотів підводити батька, до якого сильно прив’язався за останні три роки.

І ось тепер, вийшовши з шахового клуба, він раптом зрозумів, що назріває катастрофа. Тут проходив міський турнір серед юнаків. Костя, якому тільки нещодавно виповнилося одинадцять років, був наймолодший з учасників. До нього ставилися зверхньо, не брали в розрахунок. Він відчував на собі поблажливі погляди й злився від цього. Хоч і не показував нікому те, що діялося в його душі. Він просто грав. Грав у повну силу. Грав так, як умів.

І — дивна справа — хлопчик, якого ніхто не сприймав усерйоз, ішов по турніру як тріумфатор. Він виграв у восьмикласника Титова, змусив капітулювати Шиманського, якому програвав раніше. Ще зіграв у нічию з Еким’яном і Зубовим. Програвши одну партію, потім знову виграв. До останнього туру в Кості було усього на півочка менше, ніж у лідера.

— Тату, якщо я виграю турнір,