Читати книгу - "Привид Чорного острова"

Тільки-но згадав Олесь про привида, як проти неба, що зажевріло на сході, побачив дивовижне видовисько: велетенський привид високо над головою ніс коляску з велосипедними колесами, а в ній сиділа маленька, зіщулена людина. Голова її безсило звисала на плече. Чи то здалося Сивоконю, чи й справді так було — на шиї в тієї маленької людини зашморгнуто петлю з білої шовкової шворки. Ще минула якась мить — і коляска разом з людиною полетіла за борт. Олесь лише встиг гукнути:

— Зупиніться!

Справді, привид ніби застиг на місті та вдивлявся в той бік, звідки пролунав вигук. Потім рушив до Олеся. Ішов привид повільно, як і подобає в таких випадках. На якусь мить Олесь розгубився. Проте, зрозумівши підступний намір привида, також повільно рушив йому назустріч.

Дивна річ — привид зупинився. Його щось мовби здивувало. Напевне, ще не було в його багаторічній практиці такого випадку, щоб обрана ним жертва сама лізла до нього в петлю.

Привид, однак, лише мить постояв, потім вихопив із-за пояса білу шворку з петлею на кінці, помахав нею в повітрі й ступив назустріч Олесеві.

Кожна клітина тіла, кожен м'яз і нерв були напружені до краю. Олесь розумів: боротьба буде не на життя, а на смерть.

Минали хвилини, довгі, як роки. Нарешті привид і Олесь зупинилися. Їх розділяли два кроки. Привид повільно підніс руку з шовковою шворкою до горла; Олеся. Привид, напевне, звик, що в цю мить його І жертва осідала на землю, втрачаючи свідомість, і тоді він легко розправлявся з нею. Але хлопець стояв. Потім різко відступив крок назад і несподівано кинувся на привида, перехопив його руку з шворкою і важке тіло жбурнув через себе. Привид гепнув на палубу, застогнав, але швидко підвівся, і виття знову покотилося над океаном.

Тепер привид, напевно, вирішив діяти рішучіше — кинув геть шворку, пригнувся, намагаючись схопити Олеся.

Та Сивокінь розгадав намір дивного супротивника — блискавично впав йому в ноги, потягнув їх на! себе, і привид знову важко впав на палубу. Тепер лежав уже без найменшого руху. Олесь нахилився над «постаттю. Тої ж секунди могутні руки вп'ялися йому в шию. Перехопило подих. Сивокінь натиснув на ті руки підборіддям, намагаючись одірвати їх своїми руками. Та марне: відчув — ось-ось утратить свідомість. Зібравши рештки сили, правицею вхопив привида за маску і зірвав її.

Руки на горлі розімкнулися. Привид інстинктивно намагався затулити ними обличчя.

Олесь підвівся, трохи відступив назад і сказав зовсім тихо:

— Пізно, Джон Сміт! Тепер уже пізно ховатися!

Сивокінь ледь стримався, щоб знову не кинутися на Джона й не розквитатися з ним за всіх, кого поклав у могилу. Занадто багато горя заподіяв людям «привид». «Занадто, але хіба я маю право бути суддею?» — подумав юнак.

Вони стояли один проти одного й мовчали.

— Тату! Тату! — з-за борту визирнув Білл. — Швидше йдіть до мене. Я боюся привида. Я дуже боюся!

Зачувши голос сина, Джон стрепенувся, швидким рухом звільнився від мантії і сказав:

— Опускайся в човен. Я зараз вернуся… — Голос у нього тремтів.

Коли зник за бортом Білл, Джон сказав, не підводячи голови:

— Ти дужчий. Ти переміг мене. Ти хоробрий. Я прошу тебе…

Він замовк і підійшов до Олеся зовсім близько.

— Я прошу тебе… Я нікого в своєму житті так не просив, як тебе зараз. Виконай останнє… — Він не докінчив свого й підвів голову, щоб подивитися Олесеві в очі.

— Виконай останнє моє прохання: ніколи не говори Біллу й Мері, хто їхній батько. Вони не повинні знати. Ось тобі машкара, балдахин і мотузка. Привид сьогодні помер і більше ніколи й ніде не з'явиться.

Олесь мовчав, не знаючи, що сказати Джонові, який зараз стояв перед ним, похиливши голову. Джон вів далі:

— Я понищив усіх твоїх і своїх ворогів. Скарбу мені ти не віддаси — це я знаю. Я й не вимагаю. Лише прошу: бережи Мері. А Білл хай буде зі мною. Я боюся лишитися самотнім…

— Гаразд, — вимовив Олесь.

Джон зробив крок до Олеся, ще раз глянув йому у вічі. Хотів, певне, подати руку, але передумав і пішов до того борту, звідки показувалася голова Білла. Сивокінь провів Джона поглядом.

Ранок підводився над океаном. З води випірнуло сонце — гаряче і ясне. Вдалині пінилися хвилі, ніби втікаючи одна від одної. Чисте небо віщувало ясний теплий день.

Олесь, нарешті, відшукав каюту, де сиділа Мері. Згорнувшись у клубочок, вона спала на канапі. Біля неї лежав пістолет. Тільки-но Олесь ступнув, Мері прокинулася і вхопила зброю.

— Олесь? Це ти?

— Я… я!

— Милий, я так боялася за тебе… і не могла прийти тобі на допомогу. Адже там був привид.

— Звідки ти знаєш?

— Щойно борюкався з ним. Сказав мені, що зникає назавжди.

— Вигадуєш…

— Слово честі. А оце доказ, — Олесь розгорнув лахміття, витяг звідти машкару і шворку. — Оцією мотузкою він намагався покінчити зі мною. Візьми на згадку.

— Ти бився з ним? — Мері дивилася на Олеся з жахом і недовірою.

— Ну, не зовсім… Ми трохи поборюкалися, та й усе.

— Олесь…

— Що?

— Тепер я ще дужче боюся. Привид мстивий. Він знайде тебе й мене.

— Ні. Той привид сказав мені, що більш не з'являтиметься ніде й ніколи. Твердо пообіцяв. Навіть сам віддав мотузку і своє вбрання.

Мері раптом зрозуміла — Олесь говорить правду, бо та правда світилася в його очах.

— А найголовніше я тобі ще не сказав. Та не знаю — говорити чи ні?

— Ні.