Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Проте Кармела була переконана, що життя її на цім світі має вище призначення, аніж тішити Даміана, і тому щодня вона вичепурювалася так, наче збиралася йти на танці… А тоді сідала на порозі своєї хати. Там її могли бачити лише птахи, чебрець з тріщин у скелі та хмари в небі… Ніхто більше! Але вона спокійно чекала своєї години. Замок, єдиний сусід її хати, стояв пусткою (йдеться про той час, коли ще не повернувся дон Хайме де Мекіненса), а з долини рибалчину жінку розгледіти було неможливо: здавалося, ніби то велика барвиста квітка притулилася до схилу провалля…

Отже, хіба що повітрям міг би дістатися до розчепуреної Кармеліти той коханець, на якого вона так чекала, — звичайно, коли припустимо, що справді жадала мати коханця!

«То Кармеліта не любила свого чоловіка?» — можливо, прохопитеся ви…

А я звідки знаю? Можу лише сказати, що була вона дуже вродлива і жила самотньо, бо Даміан тільки те й робив, що продавав рибу по навколишніх селах…

Він заборонив Кармелі під час його відсутності спускатися в село, а вона сліпо корилася своєму чоловікові…, бо так наказав господь бог… і ще тому, що такій вишуканій сеньйорі, як вона, не подобалися незграбні, репані селяни.

Ви скажете, що Даміан теж був незграбний, репаний селянин, отже і він не міг подобатися Кармеліті…

Хай так! Не міг подобатися!

А якщо він їй усе-таки подобався, — цей вайлуватий, бідно вдягнений чоловік з мозолястими, подряпаними риб’ячою лускою руками, продублений сонцем та зливами, чоловік, від якого за метр відгонило рибою, — подобався їй, такій ошатній, витонченій, такій гоноровитій, як справжня мадрідська сеньйора?

Правду кажучи, бідному рибалці не вдавалося вбратися пристойно саме тому, що прекрасна сеньйора вбиралася аж занадто розкішно; правда й те, що якби чоловік менше працював і хоч трохи беріг би свої руки, перекладаючи якусь частку роботи на жінку, то вони не були б такі порепані, правда й те, що тією рибою, яка так неприємно пахла, платив Даміан за духмяне мило для своєї дружини!.. Проте хто ж може змусити задуматися над усім цим жінку, та ще жінку дев’ятнадцятирічну, таку вродливу, легку, як марево, й чарівну, як сім кольорів веселки?

Ой! Вдячність — то почуття не дуже зручне для самозакоханої красуні, а справедливість — занадто серйозна категорія для дівчини, яка полюбляла сміятися, коли була сама в хаті, милуючись на себе в дзеркало.

Усе це неминуче призвело до того, що красуня закохалася в дона Хайме де Мекіненса з тієї ж миті, як селом промайнула чутка, що кабальєро повертається з перемогою до свого замку…

І справді, дон Хайме повернувся; а тому, що, за своєю вдачею, він ніяк не міг обминути Кармеліту, то закохався в неї одразу ж, лише побачив її.

Даміан тим часом ловив собі рибу.

Одначе відтоді, як барон повернувся до свого замку, якийсь невиразний неспокій охопив підозрілу душу Даміана. І хоч пошана до сеньйорів увійшла ще з материнським молоком у його кров і плоть, однак він не міг забути, що дон Хайме справжнісінький баламут, а Кармеліта — занадто гарна, і що його, рибалчина, хата стоїть ближче до замку, ніж до села, особливо коли зважити на горіховий місток…

Отож Даміан, збрехавши жінці, що йому нібито крутить ногу ревматизмом, найняв якогось хлопця продавати рибу, а сам ні на мить не відходив від хати.

Чесно кажучи, рибалка був недалекий від істини в своїх побоюваннях…

Дон Хайме і Кармеліта вже втомилися від телеграфного, як тепер кажуть, зв’язку, і закохалися одне в одного до нестями — так завжди буває, коли двоє обмінюються лише поглядами, а поговорити між собою не можуть.

Платонічна любов уже здавалася їм нестерпною, відстань величезною, а місток цілком прохідним… і вони не могли дочекатися, коли ж Даміан нарешті відлучиться куди-небудь: про зустріч уже було домовлено знаками, а чого не доказали, про те здогадалися…

Побачимо, що ж було далі.

Стояв чарівний травневий вечір.

Подружжя грілося на сонечку біля хати.

Сонце у споконвічному своєму русі хилилося вже на захід. Проте того вечора величне світило сідало за гори так неохоче, так тихесенько, наче прощалося з людьми навіки.

І настала хвилина, коли все завмерло, немовби сам час зупинився, — це було таємниче, осяйне, урочисте свято Природи, коли віриться, що саме цієї миті світ досяг вершини своєї краси, а шлях, який він пройшов, — лише дитинство, цвітіння; попереду ж — захід, присмерк, тяжке старіння, дорога в нікуди. Тужлива хвилина, коли душа, ніби на якомусь спектаклі, споглядає трагедію вмирання дня, на спектаклі щораз новому, неповторному. В таку хвилину спливають у пам’яті образи дорогих людей, яких ти знав і які померли, й тебе обпікав сором, що ти ще існуєш в цьому житті, яке вони вже покинули.

Нестямно дивилися Кармела і Даміан на сонце — його останні промені забарвлювали обрій якимось пророчим сяйвом, чимось схожим на відгомін їхнього збентеженого духу. Хоч які темні були вони, та обоє відчували цієї миті — можливо, від надміру почуттів, які заполонили їхні душі, — що сьогодні цей захід сонця їм не байдужий. Настала для них вирішальна година,