Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Почав це писання, щоб розчинити двері свого «я», а коли брехатиму сам собі, то навіщо ті двері відчиняти? Інколи мені він сниться той двір, у якому я виростав, той двір, якого вже не існує, бо його стерли з лиця землі громохкі машини, натомість збудували сучасну коробку. Тоді ж це був типовий київський дворик — яма з цегляним підворіттям, пристосованим для в’їзду карет і візників; на стіні того під’їзду, обдертій машинами, двірничка написала червоною їдкою фарбою сакраментальне: «Туалету нєт» (зберігаю ортографію оригіналу), очевидно для того, щоб у наш двір не забредали сторонні особи. Тут жило з десяток родин, було три парадних і один окремий хід до квартири тієї ж двірнички Любки, високої, кістлявої, широкої кістки з великою кінською головою, телячими очима, й повільним протяглим голосом, казала вона замість «л» «в»: ходива, робива, бува. Чоловіка не мала, а тільки єдиного сина Михайла, мого найпершого дружка, з яким я припинив стосунки тільки недавно, та й то не знаю, чи назавжди. На другому поверсі будинку-флігеля жив у родині слюсаря-наладника (хоч ми й поняття зеленого не мали, що він наладнує) ще один наш ровесник Борис — отакі три мушкетери, бо інші діти були або дівчата, або іншого віку. Ми сходились у невеличкому підвальчику, де Любка тримала двірницьке причандалля: лопати для снігу, ломи, шланги, побиті відра, мітли; там стояв ще старий диван із випнутими пружинами, а ключа до комірчини ми роздобули просто: Михайло позичив його в матері, заніс до майстерні на Бессарабці, і там його легко підробили, тобто виготовили ще три — для кожного з нас. Я вступив до тієї компанії останній, Борис із Михайлом уже знюхались. Якось до мене підійшов Михайло, був я тоді ще в першому класі, і, зирнувши, як вуж на жабу, сказав:

— Хочеш бути в нашій компашці?

— А хто ваша компашка? — спитав я.

— Борис і я, — мовив Михайло.

— Хочу, — відповів я, бо таки хотів, бо знав, що ті двоє дружать, бо приятеля не мав собі, бо до мене вже приходив у сон чортяка і їв мені серце, нашіптуючи найжахливіші речі, бо хлопчак таки потребує компанії, якщо він не гутаперчевий. А я не бажав бути гутаперчевий, з іншого боку, не мав сміливості підійти до когось і сказати: «Хочеш бути в моїй компашці?» Отож я зрадів, коли вони захотіли мене до себе покликати.

— Але в наше кодло, — сказав Борис, — треба вступити. Членський внесок — тридцятка.

Це вже було складніше, бо з грішми в нас завжди було туго, мати рахувала кожну копійку, з батьком вона була розлучена, а вітчим пив, і не тільки пив, але часом і лупив мене й матір. Украсти в матері тридцятку (на старі гроші) — це значило бути миттю викритим, що було б донесено вітчиму і той мене так вичистив би, що я до мокрих віників пам’ятав би. Михайло, до речі, про це міг знати, та й Борис також.

— Я пас! — мовив мій дерев’яний голос. — Пока, хлопці!

І я пішов од них, хоч мені жахливо боліло серце, неймовірно хотілося бути в тій «компашці».

— Чекай! — гукнув Михайло. — Можна інакше. Когось тобі треба вбити.

— Як убити? — з жахом спитав я.

— А так, — Михайло показав руками, ніби скручував голову. — І чвак! І діло в шляпі, пойняв? Кота, ворону, пса — що хочеш.

— А горобця можна? — спитав я, був-бо чудовим стрільцем із гумки.

— Горобця й дурний уб’є, — сказав Михайло, — Треба щось більше.

— А ви що вбивали? — спитав я.

— Я ворону, — відповів Михайло. — На вудочку зловив. А потім раз — і чвак! — Він показав, як скручують голову.

— А я пса, — сказав, самодоволено всміхаючись, Борис. — Пам’ятаєш в Настурції?

Настурція була стара діва з першого поверху з таким широким задом, що його не обміряєш і рулеткою. Вона садила у виставленому з вікна ящикові настурції, бо в нас вечорами не вельми шляхетно пахло, як вона казала, особливо влітку. Пса в неї і справді минулого року (був то білий кудлатий домашній песик) було вбито і підкинуто їй на поріг; Настурція тоді лементувала й проклинала всіх хуліганів світу, але я й подумати не міг, що це Борисова робота.

— Хоч — влупи кота, — сказав Михайло й примружився.

Це вже було щось реальніше, ніж здобути тридцятку, а я так хотів із ними подружитися, що й сам не зчувся, як згодився.

— Три дні тобі строку, — сказав Борис. — Матимеш хрещення кров’ю…

І от наступного дня стояв я серед двору й думав, як виконати мені таке страшне завдання. Проводив поглядом по вікнах, блукав очима з одного кутка двору до іншого, в руці тримав шматка хліба і без апетиту його кусав, бо те, що мав учинити, страшило мене й відштовхувало. Але я добре знав, що без того не ввійду в компашку, без того Борис із Михайлом подивляться на мене, як на зневаги гідного, отож ходив я двориком і виглядав рудого кота, який часом до нас навідувався. Цей облізлий рудий котяра, (а може, й кішка), приходив до ящика з відходами та сміттям, рився в покидьках і щось їстивне звідти вибирав. Хліб, який я тримав, був помазаний маслом, але в кишені мав ще один шматок, политий валер’яною, — саме так надумав привабити до себе кота. З парадного вийшов Борис, ішов розвальцем, підступив