Читати книгу - "Плавучий острiв"

Звичайно, місіс Коверлі не запитувала дочку так відверто, як місіс Танкердон свого сина, і, напевне, міс Ді не наважилась би відповісти так щиро — навіть своїй матері.

Ось як стояли справи. Відколи юнак і дівчина впевнились у своїх почуттях, вони не перекинулися жодним словом, хіба що обмінювалися іноді поглядами. Якщо вони й зустрічаються, то лише в офіційних місцях, на прийомах у Сайруса Бікерстафа, під час різних церемоній, на яких вельможні мільярдяни завжди присутні, зобов’язані до цього своїм становищем у суспільстві. В цих обставинах Уолтер Танкердон і місДі Коверлі поводяться дуже обережно, бо щонайменша необачність може призвести до прикрих наслідків…

Багато різних припущень було висловлено з приводу надзвичайної події, що сталася на балу в губернатора. Дехто, схильний до перебільшень, вважав, що вона має скандальний характер, і другого дня все місто тільки про де й говорило. Що ж до причин, які викликали цю подію, то нічого не могло бути простіше. Головний інспектор мистецтв запросив міс Коверлі танцювати, але коли почалась кадриль, він десь зник — о, цей лукавий Менбар! Та тут саме нагодився Уолтер Танкердон, і молода дівчина прийняла його запрошення на танець.

Можливо, і навіть напевно, що після цієї події, такої важливої в світському житті Мільярд-Сіті, відбулися розмови й пояснення з одного і з другого боку. Містер Танкердон, мабуть, розпитував сина, а місіс Коверлі — свою доньку. Але що відповіла міс Ді? Що відповів Уолтер? Якщо пані Коверлі і пані Танкердон утрутилися в цю Справу, то чим закінчилося це втручання? Попри всю. свою пронозливість і дипломатичний хист, Калістусові Менбару не пощастило про це дізнатись. Тому він не відповідає на запитання Фрасколена й тільки підморгує правим оком, та за цим нічого не ховається, бо він анічогісінько не знає. Цікаво відмітити, до речі, що після того пам’ятного дня Уолтер, зустрічаючи місіс Коверлі й міс Ді під час прогулянки, шанобливо вітається з ними, а дівчина і її мати відповідають йому на привітання.

Коли повірити головному інспекторові, це — величезний крок уперед, «стрибок у майбутнє».

Вранці двадцять п’ятого листопада на морі сталася подія, яка, щоправда, зовсім не стосувалась до справ цих двох найзначніших родин на плавучому острові.

На світанку вартрві обсерваторії побачили кілька військових суден, що прямували на південний захід. Вони йшли один по одному, зберігаючи певну відстань. Напевне, це був загін якоїсь військової ескадри Тихого океану.

Комодор Сімкоо попередив телеграмою губернатора, який дає наказ салютувати військовим суднам.

Фрасколен, Івернес і Пеншіна сходять на вежу обсерваторії, щоб спостерігати обмін традиційних виявів міжнародної чемності.

Біноклі скеровані на кораблі — їх чотири, вони ще на відстані п’яти-шести миль. На них не видно жодного прапора, отже, не можна розпізнати їхню національну приналежність.

— Ніщо не вказує, до якого флоту вони належать? — запитує Фрасколен у морського офіцера.

— Ніщо, — відповідає той, — але за зовнішнім виглядом можна, гадаю, стверджувати, що це британські кораблі. До того ж у цих місцях курсують тільки судна англійських, французьких і американських військових ескадр. Як би там не було, ми дізнаємось про це, коли вони підійдуть ближче на одну чи дві милі.

Кораблі наближаються досить поволі, і, якщо їхній напрямок не зміниться, вони повинні пройти в кількох кабельтових від Стандарт-Айленду.

Купка цікавих уже зібралась навколо батареї Хвилеріза і пильно стежить за рухом кораблів.

Через годину кораблі вже менш ніж за дві милі; це крейсери старого зразка, з трьома щоглами, на вигляд багато показніші, ніж судна нової конструкції зі зменшеним рангоутом[109]. З широких труб вилітають завої пари, які морський вітерець жене до далекого обрію.

Коли кораблі вже за якихось півтори милі від острова, офіцер з певністю підтверджує: це підрозділ англійської ескадри, що курсує в західній частині Тихого океану, кілька архіпелагів якого, наприклад Тонга, Самоа, Кука, належать Великобританії або перебувають під її протекторатом.

Офіцер готується підняти прапор Стандарт-Айленду, оздоблений золотим сонцем, широке полотно ось-ось захлюпощеться на вітрі. Очікують тільки салюту з флагманського корабля.

Минає хвилин десять.

— Якщо це англійці, - каже Фрасколен, — то вони не дуже поспішають із виявами чемності!

— Чого ти хочеш? — відповідає Пеншіна. — У Джона Буля капелюх звичайно міцно прикручений до голови і, щоб зняти його, потрібна довга і складна маніпуляція.

Офіцер знизує плечима.

— Безперечно, це англійці, - каже він. — Я їх знаю, вони не салютуватимуть.

Дійсно, на передньому судні прапора так і не підняли. Військово-морський підрозділ проходить повз плавучий острів, не звертаючи на нього жодної уваги, наче він і не існує. Та й справді, за яким правом він існує взагалі? За яким правом він захаращує води в цій частині Тихого океану? Чому Англія повинна свідчити йому свою увагу? Адже вона завжди протестувала проти спорудження цієї, величезної машини, що никає тепер по цих морях, ризикуючи наразитися на судна, перетинаючи морські шляхи.

Військово-морський підрозділ поплив собі геть, наче погано вихований джентльмен, що не хоче пізнавати зустрічних на. тротуарах Ріджент-стріт або Стренда, і прапор Стандарт-Айленду так і не розгорнувся.

Легко собі уявити, як у місті і в обох портах ганили бундючну Англію, цей підступний Альбіон, цей новітній Карфаген. Ухвалили ніколи не відповідати на жодний салют англійських суден, якщо він будь-коли матиме місце — що, проте, більш ніж сумнівно.

Вранці двадцять дев’ятого листопада спостерігачі обсерваторії помітили перші верхогір’я островів Кука, що лежать між 23° південної широти й