Читати книгу - "Фіолетові діти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Привіт, Дариночко! — сяє він зі свого розіграшу. — Ну, як я приколовся? Сідай, підвезу! Сто років тебе не бачив…
«Гаразд, підвозь, усе одно не відчепишся», — думаю я і сідаю в машину. У салоні кислуватий запах тютюну, змішаний із дорогими парфумами, що їх так полюбляє Ігор.
Ігор посміхається і балагурить, як завжди, але я помічаю в ньому якийсь надрив, що просочується крізь награну веселість. В очах утома. Він навіть схуд трохи.
— Як життя молоде? Як справи? — каже Ігор і однією рукою, полишивши руль, витягує цигарку, приклеює її до рота та підпалює.
— Ти палиш? Ти ж наче кинув був.
— Палю… — затягується Ігор. — Працюю багато, а робота нервова…
Я помічаю біля коробки передач цілу упаковку ліків, на них написано ****оклобемід. У мене по спині пробігає холодок.
— Що це в тебе тут валяється? — запитую в Ігоря.
— Та, це маман просила передати в «Новий час» до Мирослави, — байдуже каже він і перекидає коробку на заднє сидіння. — Ну, як життя, Дариночко?
— Та дякую, нормально…
— Ну, що це таке? Нормально… — передражнює мене Ігор. — Треба казати — вері гуд! Може, сходимо кудись разом? Зараз ми закінчуємо одну важливу роботу, і я йду у відпустку. Замахало мене воно все…
У нього дзвонить телефон.
— Вибач, Дариночко, — кидає він мені та бере слухавку. — Так, так. Зрозуміло. Так. Звичайно буду.
Він кладе мобільника до кишені і бурмоче під ніс:
— Звичайно буду… — потім згадує про мене: — Ну що, Дариночко! На чому ми скінчили? Знайдеш для мене час?
— Ага, — невиразно згоджуюся я й кажу: — Ми вже приїхали. Зупини тут. Дякую. Бай-бай!
У школі я одразу йду до комп’ютерного класу і залізаю в Інтернет.
Про ****оклобемід було небагато інформації, але і того, що я знайшла, мені виявилося достатньо. Якщо відкинути всі наукові терміни, виходило, що цей препарат мав легку наркотичну дію і використовувався не тільки для зниження агресивності і заспокоєння психіки, а ще й для зниження опору при сторонньому впливові. Коротше, це були легкі наркотики для пригнічення волі. А побічним ефектом значився потяг до суїциду. Тому раніше препарат використовувався тільки в дуже особливих випадках, а наразі в країнах ЄС він був, взагалі, офіційно забороненим…
Я йду коридором до себе і відчуваю, як тривога набирає різких мерехтливих обрисів. Передчуття біди тінню крадеться за мною…
— Дарино! Дарино Миколаївно! — біля мого кабінету мене наздоганяє захеканий Кирило.
— Що сталося?
— Збирайтеся хутчіше… Там Майя… Та хутчіш… Потім усе розповім.
На вулиці ми ловимо таксі. Кирило називає адресу.
— Майя, — повертається до мене, покусує верхню губу, — Майя щось надумала, ми повинні її зупинити. Ось у мене записка.
Він простягає мені аркуш із блокнота, на якому з одного боку чорною гелієвою ручкою написано:
Бачу зграю вороння, І немає вороття З тої чорної безодні, Де чатує небуття…
А з другого:
Життя не має ніякого сенсу. Ти хотів, щоб усі думали, що звідтіля падають люди. Нарешті це насправді здійсниться. Хочеш побачити виставу? Прощальна вистава на даху.
У скронях у мене починає гупати:
Гуп, гуп, гуп.
Я намагаюся себе опанувати і запитую:
— Що це означає? — хоча чудово розумію, що це має означати.
— Вона вважає, що буде… ефектно… Кинутися з висотки.
Кирило замовкає і мовчки декілька разів стискає кулака. Потім бере в мене записку і продовжує:
— Мені це Славко передав уранці. Він сказав, що вона туди поїхала, за цією адресою.
— А може, це й справді вистава?
— Безперечно вистава. Та вона не вміє левітувати… я знаю. Раптом вона це зробить…
Я думаю — як?! Чому вона, адепт того прекрасного світу, який відкриває їй стільки можливостей і в який мені так важко потрапити, чому вона обирає смерть? Чому вона не хоче жити? Хіба тільки таблетки в цьому винні? Я шукаю очі Кирила і питаю:
— Навіщо вона це робить? Що з нею?
— Розумієте, вона завжди в боротьбі. Бореться зі всім світом… Але ніколи не перемагає. А це нестерпно. І вона стала боятися… життя. Воно для неї занадто складне. Бо не підкоряється її волі, а вона вважає, що повинно…
Вона боїться життя…
А я боюся смерті…
Таксі зупиняється на світлофорі. Я відчуваю, як збігають дорогоцінні хвилини.
Вони зникають разом з ударами пульсу, що гупає в моїх в скронях:
Гуп… гуп… гуп…
Ще трохи — і може бути запізно.
Машина повільно рушає з місця. Набирає швидкість. Та мені все одно здається, що таксі ледь повзе. Я благально дивлюся на Кирила і питаю:
— А чого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фіолетові діти», після закриття браузера.
