Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

— Пам’ятай, Димитре, — суворо сказав співець, — що не слід поспішати, коли розв’язуєш вузли життя. Людині тяжко збагнути, чому доля поставила її на ту чи іншу стежину. До того ж — для пані Вишневецької ти син, рідне дитя. Та й для старого князя. Хіба не так? А в тобі... хіба зотліли так одразу синівські почуття... лише тому, що ти дізнався про ту, котра тебе породила?

Юнак, почувши несподівані для себе міркування кобзаря, довго думав, мучився, а потім звернувся до Вітра-в-полі:

— А ти, мій кровний батьку... ти теж бажаєш, щоб я повернувся до палацу?

— Так, синку, — сумно, проте твердо одвітив отаман. — Моє серце нині заспокоїлось, бо знає: в марноті шляхетських бенкетів та панських дурощів не спустошиться твоя душа, що пам’ятатиме, звідки постала, з якого кореня. І навіщо...

— То навіщо ж, батьку? Навіщо? — гостро запитав хлопець,

— Нині козацька сила розрізнена, розпорошена. Хто ми для світу? — сумно озвався Вітер-в-полі. — Розбійники, степові бродники, гультяї. Сьогодні манить нас король — стаємо під його корогви, завтра покличе волоський господар — йому поспішаємо на поміч... Нема походу — шарпаємо кримські узбережжя, щоб добути срібла-злота для гульбища, для бенкету... Не всі, не всі такі, Димитре, проте слава наша глумлива, непостійна, мов гуляща дівка! Давно мріється душі моїй зібрати всі ті лицарські сили в спільне річище. Чуєш, Димитре? Діди наші оповідають про ту давню пору, коли князі хоробрими воїнами були, а не здирцями над людом робочим. Може, чув про князя-козака Святослава?

— Чув... читав у літописах...

— Хоробра душа, безстрашне серце. Хочу, щоб ти був таким. Не слід скидати з себе князівську відзнаку, як це чинить баский кінь, що воліє розпрягтися та покачатися на траві! Збережи свій стан, здобудь разом з Вогневиком освіту, вояцьке уміння, станьте мудрими українськими лицарями. Вітчизні потрібні отамани розумні й далекосяжні, щоб стала вона не хлопським краєм, не багатою землею гречкосіїв, на яку накидатиме оком всякий зайда і здирця, а краєм славетних воїв, перед котрими дрижатиме і Порта Оттоманська, і Ляхистан, і далека Московщина! Чуєш, синку?

— Чую, батьку.

— Чи розумієш, про що я сказав?

— Розумію. І чинитиму по слову твоєму...

Так і сталося.

Повернувся княжич до палацу Вишневецького в супроводі Тайноока та Вогневика Івася. Знетямлена від щастя мати обцілувала і сина, і його побратима, зазирала в юнацькі очі, відзначаючи дивний смуток і відчуженість у погляді Димитра.

— Тобі тяжко було, синочку?

— Та ні, мамо! Мені було весело...

— Як то може бути? В руках розбійників, гультяїв? Тебе, напевне, катували?

— Та що ти говориш? До мене ніхто пальцем не торкнувся.

— Навіщо ж ті лайдаки захопили тебе? — сплескувала долонями пані Вишневецька. — Чого вони жадали?

— Зажди, пані Стефаніє, — зупинив безладний жінчин лемент князь Корибут, — дай мені перекинутися парою слів із достойним шани співцем Тайнооком. Слово гонору, ти, старче, достойний звання шляхтича: тримаєш слово і маєш силу гнуздати навіть розбійницькі душі. За сина дякую. Я не розпитую, як тобі це вдалося. Триматиму і я своє слово: твій Івась матиме шляхетську освіту і достойне товариство.

— Хай буде так, князю, — тихо відказав Тайноок, і відгомін печалі позначився в голосі старого. — Дай Боже, щоб наші почуття, пробуджені в дні скорботи, не розтанули, мов сніг на сонці, в пору надмірної пихи та зверхності. Чужа душа глибока й втаємничена, тримай, пане Вишневецький, на добрячому замку ту безодню... повір сліпому кобзареві, котрий бачить дещо таке, що недосяжне зрячим...

— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив князь. — На тому покінчимо. Ще одне слово... Не відаю, як порозумілися ви з Вітром-в-полі, проте волію знати, що жадає він від мене?

— Анічогісінько, князю Корибуте, — знизав плечима співець і усміхнувся хитро.

— Але ж, сто дияволів йому в печінку, — скрикнув володар, — навіщо тоді потрібна була йому вся ця драматична пригода? Чи розбійник жадає випробувати моє терпіння? Збудити в мені шаленство і лють?

— І не те, й не інше. Не завжди можна пояснити той чи інший рух нашої душі, князю. А може, й не треба... Це — його таємниця. І єдиний викуп, що його жадає лицар... чуєш, пане Вишневецький? — лицар Вітер-в-полі, — щоб ти ніколи не розгадав цієї таємниці... хоч і мучитиме вона тебе все життя. Прощавай, ясновельможний володарю! Прощавайте, хлопчики! Пані Стефаніє, нехай Матінка Божа обереже твоє дитя в далеких світах... І мого сина разом з ним! Залишайтесь щасливі і не забувайте, що кожної хвилі хтось десь мучиться і плаче. Не забувайте, люди добрі!..

...

І покотила хвиля житейського моря юнаків по світу. Де тільки не побували вони: на берегах Балтійського моря, в пущах Литви, в аристократичних замках Швеції, училися в школах Варшави та Відня, здобували освіту, мудрість, всотуючи досвід зустрічних людей, прочитаних книг, сповнюючи скарбницю сердець відгомоном схвильованого, тривожного світу. :

А коли дозріли хлопці, стали на порі, доля привела їх знову до замку Вишневецького у Лубнах, де тліючі іскри глибинного полум’я душ спалахнули багряним полум’ям, як про теє провіщав старий кобзар, і вихори втаємниченої долі розметали безжально хистку споруду умовних родинних поєднань, стверджуючи прадавню мудрість: якщо сієш вітер — не збережеш урожаю тиші...

Все те, що я відзначав у своїх видіннях, мало дивну тотожність з цим життям, де мислить, діє, шукає стежок автор спогадів, котрі ти переглядаєш, читачу. Долю