Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Екскурсія як екскурсія.
Спершу протягом п’яти хвилин оглянули найбільшу самовдосконалювальну і самокеровану фабрику Сріблястих Куль, або позапросторових кораблів, призначених для зоряних експедицій.
Фабрика висіла в повітрі на величезній висоті, майже за атмосферою. До неї вела, одначе, штучна дорога з нормальним тиском і нормальною атмосферою. Дорогу оточували чудові клумби з літальних квітів.
Коли вони прибули туди, головний (і єдиний) контролер фабрики саме складав кольорову композицію центральної клумби.
— Я трохи маляр-аматор, — пояснив він, сором’язливо посміхаючись.
А з даху фабрики щодві секунди злітали Сріблясті Кулі, самостійно рухаючись до місця свого призначення.
Потім професор Лалос показав їм школу.
У ліжках міцно спали малі веганята.
— Як старанно сплять, — розчулилася Меда.
— Я… як зрозуміти це? — спитав Горошок, витріщивши очі.
— Все це дуже просто, — добросердо озвався професор Лалос. — Навчаються у нас під час сну. Подушки з різних предметів подають хвилі знань… і наші діти все засвоюють. Лише лінтюги прокидаються під час уроків.
— Ну, ну, професоре, — посварилася пальцем Меда, — мені математичні подушки були такі нудні, що я завжди прокидалася.
— Це й видно з ритміки деяких ваших віршів, — сухо озвався професор, але Меда вдала, що не розчула.
Наприкінці човен згорнувся, ніби чаша квітки, і вони опустилися на один підводний курорт.
На чудесному піщаному морському дні росли квіти, стояли будиночки, ніби казкові кольорові вулики. Був там і пляж. Мале штучне сонечко в кулі повітря опромінювало дивовижну й таємничу картину морського життя. Ніби все це поселення було у здоровенному дзвоні. Тільки стіни того дзвону зроблено просто з… повітря.
Щохвилини хтось із тих, хто смагнув під штучним сонцем, напинав підводну маску і переступав межу між повітрям і водою, щоб і собі трохи поплавати чи залюбки пополювати з фотоавтоматом на якогось цікавого підводного звіра.
— Може, трохи поплаваємо? — запитала Меда.
Але Горошок та Іка мовчали. Нема чого критися — вражень багато.
Вони трохи притомилися.
Замість них відповів Голова:
— Пора! — пригадав він. — У вас більше немає часу!
І вже аж тоді, коли човен виринув з цитриново-жовтих хвиль моря, до Горошка повернулася здатність говорити.
— Даруйте, — сказав він, — але я хотів би тут обміркувати… одну річ.
— Яку? — спитали одночасно Голова, Меда і професор Лалос.
— Ви що тут уже зовсім не працюєте?
Всі троє, і навіть Онео (він сидів мовчки поруч Іки), розреготалися.
Відповів професор.
— Ми працюємо, — пояснив він серйозно. — Всі працюємо. Але ніхто з нас не робить того, що можна зробити механічно, тобто з допомогою машин. Ми висуваємо і здійснюємо тільки нові ідеї… Зовсім нові.
— І ви всі це вмієте? — здивувався Горошок.
— У кожного по-своєму, — відповів професор. — Одні клопочуться дрібничками… інші — справами, що стосуються цілих світів.
Горошок опустив голову.
— Так, — зітхнув він. — Що ж ми таке проти вас?
Тут Меда обняла його.
— Думай про що-небудь інше, — промовила вона.
— А можна знати, про що саме? — гостро спитала Іка.
— Про те, — відповіла Меда, і її золоті очі заблищали привабливіше за найпрекрасніші зірки, — про те, якими ви станете!
Саме тієї миті човен на повітряній хвилі підплив до знайомої вже нам Сріблястої Кулі.
Голова підвівся. Всі споважніли. Настав час прощання.
Горошок і Іка зблідли. Довелося швидко ковтнути слину і кілька разів глибоко зітхнути, бодай щоб не заревти. Зрештою, і Меда, і Онео також на якусь мить замружилися, голос Голови помітно затремтів.
— Ми розлучаємося з вами, земляни, — сказав він. — Щасти вам!
І тоді Іка кинулася Меді на шию.
Розсталися без слів.
Знову замкнувся за дітьми блакитний коридор, знову вони пройшли крізь “прохідну” стіну і підбігли до нижнього вікна знайомої зали.
Ще мить яку видно було човен з чотирма вегами на борту, золоті Медині очі, випростану над головою руку Онео.
А потім усе зникло. Срібляста Куля ринула в зоряну безодню, до Землі, з швидкістю, перед якою ніщо і час і простір — зі швидкістю думки.
Веги дивилися вгору.
— Мені дуже сумно, — прошепотів Онео.
Меда нахилилася до нього.
— Ми ще зустрінемося з ними, Онео, — сказала вона.
А Голова звернувся до професора.
— Професоре, — сказав він, — треба стерти з їхньої пам’яті усі згадки про тутешнє перебування, бо їх матимуть за брехунів або, ще гірше, за психічно хворих.
— Це передбачено, — кивнув головою професор.
Але тут Меда схопила їх за руки.
— Я благаю вас, — озвалася вона голосом, що йому неможливо було опиратися. — Дуже прошу. Зітріть подробиці. Але одне хай їм залишиться: хоча б невиразна, неясна, туманна згадка про красу і пригоду. Хай живе у них у душі ця згадка, як сон, як живе в душі у поетів передчуття кращого в житті вірша!
— Так! — загукав Онео. — Так!
Голова і професор уважно дивилися на них. Нарешті Голова кивнув.
— Хай буде так, — промовив він.
Знову всі підвели очі. Небо з його мільярдами зірок було мовчазне і чисте. Аж от професор Лалос показав на рій ледь помітних цяточок.
— Там — Земля.
— Ти диви, вже десять хвилин сьомої, — промовив Горошок.
Вони сиділи на великій галяві перед руїнами королівського замку. В небі блимали зірки. Повіяло прохолодою. Вечір снував тіні.
— Уже? — здивувалася замислена Іка.
— Та-а-ак, — протягнув Горошок. — Засиділися, як…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич», після закриття браузера.