Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

З цією метою Дьяков з підробленими документами, одягнений у форму старшини-надстроковика Радянської Армії, мав проникнути в район розмінування і залишити там вибуховий механізм, майстерно змонтований в іржавій консервній бляшанці.

Своєчасне затримання Дьякова зірвало цей диверсійний акт.

Як відомо, група воїнів-саперів під командуванням гвардії майора А. В. Єрьоміна розмінувала склад, вибух не стався, що врятувало від руйнування залізничний вокзал, сусідню середню школу, значну кількість жилих будинків, водогінну і освітлювальну системи, а також ліквідувало загрозу життю багатьох тисяч калінінградців.

Той самий Дьяков повідомив на допиті, що агент розвідки, який у 1945 році здійснив замах на нинішнього архітектора міста О. М. Сергєєва, а потім украв його портфель, втік у Західну Німеччину.

Слідство в справі зрадника Батьківщини Дьякова триває».

— А про янтарну кімнату він що-небудь сказав? — спитав Сергєєв, закінчивши читати.

— Каже, що не знає, — відповів Денисов. — Думаю, не бреше. Він дрібнота для того, щоб його вводили у курс таких справ.

— Дрібнота, — посміхнувся Сергєєв. — Он Кох — не дрібнота, а користь та сама. Нічого не виходить. Усі кінці як у воду… Слухай, Денисов, відпусти-но мене у Ленінград…

Робітники тресту Міськбуд розбирали цегляну стіну оранжереї в колишньому маєтку якогось фашистського вельможі.

Вдаривши ломиком по кладці, молодий робітник раптом помітив, що з-під цеглин викотилася гільза від крупнокаліберного набою. Як вона потрапила в стіну? Чому?..

Юнак підняв гільзу. Її було залито чимось схожим на смолу.

— Хлопці, тут щось цікаве! — гукнув він.

І _ось на його долоні лежить папірець, якийсь німецький бланк сірого кольору, на якому олівцем наспіх, кострубато надряпано:

«Тут працювали росіяни Соколов Петро, Брянської області, Батов Дем'ян, Брестської області.

1944 рік».

Одного разу будівники виявили могилу, в якій лежали сотні кістяків. Із залишків одягу і напівзотлілого взуття довідалися, що це були радянські воїни.

А тепер ось знову з болем розглядали збляклу записку, обережно передаючи її з рук у руки.

«Треба спробувати знайти сліди Соколова та Батова!» — вирішили члени комісії по розшуках янтарної кімнати після того, як їм віддали записку.

У Брест і на Брянщину полетіли запити.

Через два тижні одержали першу відповідь. Батов Дем'ян Васильович проживає з родиною в селі Заєленьє, Дрогичевського району, Брестської області, працює в колгоспі. А трохи згодом надійшов лист і від самого Батова. Колишній солдат розповідав про те, який важкий шлях страждань, голоду, поневірянь і ганьби пройшов він у німецькому полоні.

«Про втечу не могло бути й мови, — писав Батов. — Полонених оточували не тільки гратами й дротом, за нами невідступно стежили охоронники, есесівці, табірне гестапо…

Тисяча кілометрів відділяла нас від Батьківщини, ми перебували у таборах для військовополонених на території Східної Пруссії і, звичайно, не могли розраховувати на співчуття місцевого населення. Тоді ми почали вирізувати свої прізвища й адреси на алюмінієвих ложках, саморобних портсигарах, а потім «губили» речі, сподіваючись, що коли-небудь їх знайдуть наші радянські солдати і звістка про нас дійде до наших рідних.

Тепер це здається наївним, а тоді ми вірили в цю останню можливість повідомити про себе.

Не знаю, як, але до табору почали надходити чутки про становище на фронтах. Ми передавали їх один одному, і звичайно на кінець дня у таборі всі знали новини з фронту. Новини були радісні, це надавало нам сили, надії і віри в близький порятунок. Треба тільки вижити, вижити будь-що!

У серпні 1944 року велику групу радянських військовополонених перевели до табору Метгеттен (чотири кілометри на захід від Кенігсберга) і примусили працювати на заводі бетонних конструкцій. Тут спішно виготовлялися блочні елементи оборонних споруд. Ми знемагали від каторжної праці, але нас підганяли: на схід від Кенігсберга споруджувалася ще одна «неприступна» лінія оборони.

У вересні 1944 року разом з групою товаришів я будував якісь тайники. Не знаю, що там сховано, але добре пам'ятаю ці місця».

Отже, Батов знав про якісь тайники!

— Треба неодмінно запросити його сюди! — вигукнув Сергєєв.

— Звісно, — погодився Денисов. — Склади телеграму, надішли грошей на дорогу. Хтозна, може, він наведе на важливий слід?..

І ось Батов уже показує членам комісії місця, де у вересні 1944 року група військовополонених щось закопувала.

— Тут! — впевнено сказав Дем'ян Васильович. Потім, швидко озираючись, бігом подався до дерев, що росли недалеко. Денисов і Сергєєв ледве встигали за ним. Схвильований Батов показував тремтячою рукою:

— Ще тут… І ось тут…

Але вже смеркало. Вирішили почати розкопки вранці.

Ніч була неспокійна. Члени комісії домовлялися з військовим командуванням про розмінування території розкопок, підбирали добровольців для майбутньої роботи. Діяльність комісії базувалася, як висловлювався Денисов, на «громадських засадах». Комісія не мала ніяких коштів, тому в необхідних випадках доводилося звертатися по допомогу до населення, до військових. І люди завжди відгукувалися.

Так було і цього разу. Рано-вранці на місці розкопок уже стояли два невеликі екскаватори. Осторонь солдати оточили генерала Єгорова. який розповідав про порядок робіт. Генерал був активним учасником розшуків янтарної кімнати і головним порадником у всіх інженерних справах.

Місце розкопок намагалися тримати в секреті, і все-таки тут зібрався чималий натовп «болільників». Всюдисущі хлопчаки шастали між дорослими: їм хотілося першими взнати новини.

Минуло небагато часу, і сапери доповіли:

— Мін немає!

Тоді солдати зробили трасування площі, поділивши її на метрові квадрати. Довгими металевими прутами вони робили «зондаж», заганяючи щупи у грунт на два-три метри.

Працювали напружено, але всім здавалося, що справа посувається повільно. Особливо нервував Батов. Він підходив то до однієї, то до іншої групи,