Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

Адамадзе кинув на полковника злий погляд і нічого не відповів.

— Не дивуйтесь, я дещо знаю про вас. Коли допитував капітан, ви сказали, що працюєте сторожем на цих садах… А тепер що ж залишилось? Бродяжничати?

— Чого вам треба від мене? — скипів Адамадзе.

— А нічого, — спокійно відповів Коваль. — Дозвольте підкинути у грубку, бо вигоріла, — нахилився він до лантушка, з якого висипалося вугілля… До речі, на які гроші живете? Адже день бог неодмінно дає, а харчі як вийде.

— У мене ще є від минулої зарплатні… У всякому разі, не краду.

— Так, так, — задумливо промовив полковник. — Щось треба з вами робити. Насамперед поїдете до поліклініки, я домовлюсь, щоб прийняли, можливо, влаштують до лікарні. А далі побачимо…

Адамадзе підозріло глянув на полковника.

— Чому ви маєте піклуватися про мене? Адже я належу до тих, кого колись називали «білогвардійською сволотою», а пізніше — «фашистськими лакузами», одне слово — «ворог».

— Просто по-людському. Людина не повинна жити в таких умовах…

— Ви на Колимі ніколи не сиділи? — ущипливо буркнув грузин. — Людина й не таке може витримати, особливо коли вона — «ворог».

— Я думаю, — спокійно зауважив Коваль, — ми з вами один з одним уже давно розрахувалися. Я — своїми помилками, ви — своїми бідами. Судячи з. розповіді капітана Андрійка, на ваших руках немає крові, хіба що з часів громадянської війни. Але ви тоді були зеленим юнкером, обдуреним ідеєю порятунку Росії, і проти вас ішли так само із зброєю в руках… Може, тільки під час служби в поліції…

— Дуже короткочасної, — вкинув Адамадзе, — яка, слава богу, не закінчилася розстрілом, як бувало з тими, хто уникав каральних операцій… Я вчасно зумів утекти від гестапо… То була ціла епопея, дуже тяжка… Я два роки ховався у лісових нетрях, жив як звір… Та про це довго розповідати…

— Правда, нещодавно ви знову вчинили як заклятий «ворог». У мене гуля на голові й досі ниє.

Адамадзе опустив очі.

— Це жарт, — сказав по паузі Коваль. — У мене до вас тільки одне питання. Прізвище «Апостолов» для вас нічого не значить?

Він пильно глянув на старого грузина. Проте жоден м'яз на обличчі Адамадзе не ворухнувся. Так наче чоловік чекав цього запитання і був готовий до нього.

— Вперше чую, — відповів той. — Як ви кажете — «Апостолов»? А хто він такий?

— Ну, не чули, то й не треба, — погодився полковник. — А я гадав, що колись ви знали цю людину… Виходить, помилився. Повернемося, як кажуть французи, до наших баранів… Якщо маєте бажання, розкажіть докладніше вашу біографію. З того, що ви розповіли капітанові, я зрозумів, що вона дуже складна… Але тоді, в міліції, ви були вкрай лаконічні.

— Що це, допит?

— Ні в якому разі, — відповів Коваль. — Не маю права. Просто дружня розмова.

— Гм, — гмукнув старий. — Дружня! Проте будь ласка! Мені немає що приховувати. Стільки допитів пережив за життя!.. Висвітили мене ваші, як на рентгені… Але будь ласка… Тільки що розповідати? Було всякого. І на коневі, і під конем. Найбільше під конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастіше мачухою була… Так що вас цікавить?

— Як ви потрапили на службу до німців? Адже загалом російська еміграція у війну була на боці Радянського Союзу…

— Російська еміграція різною була. Одні допомагали, хто як міг, Росії коштами, опором, інші записувалися в німецьку армію у спеціальні білогвардійські частини. Я не був ідейним емігрантом. До гасла «За віру, царя і Батьківщину» після того, як постаршав і трохи розібрався у політиці, збайдужів. Тому згодився піти у залізничну сторожу, куди набирали військовополонених, які в такий спосіб вибиралися з таборів і рятувалися від голоду й смерті. Інакше я не потрапив би знову до Росії. Німці якраз охоче брали на таку службу колишніх офіцерів, бо ми знали мову.

— У вас тут були якісь інтереси? Маєток або іще щось?

— Ні. Я не сподівався на якісь особливі статки, якщо переможуть німці. Будучи командиром купки таких, з дозволу сказати, солдатів, які не дуже ревно несли службу на невеличкій станції, боялися на крок відійти від залізниці, а декотрі поглядали у бік лісу, подумуючи, чи не чкурнути й собі додому, я швидко розчарувався і в німцях, і в туманному ідеалі «Батьківщини», розтоптаної більшовиками, від яких її треба визволити. І скоро вирішив, що «визволяти» й не варто.

Якось на станції зустрівся з одним із колишніх поміщиків, що повернулися із німцями на свої землі. Він, зітхаючи, розповів, як його, отамана антибільшовицького загону в роки громадянської війни, зустріли колишні сподвижники. Повернувшись у своє село, знайшов кілька дядьків, які колись під його проводом вовчою зграєю гасали по повіту і якось уціліли за Радянської влади. Скинувши шапки і опустивши очі, вони стояли перед своїм паном у приміщенні колишньої сільради.

Пригадуючи їхні імена, поміщик привітав сподвижників з визволенням з-під більшовицького гніту і закінчив свою коротку промову так:

«Дякуючи армії великого фюрера, усе повертається на круги своя. І тепер я можу нагородити вас, христолюбивих воїнів проти більшовицької зарази, за вірну службу.

— Тобі, Петре, — звернувся він до одного з чоловіків, що стояв попереду, — даю десять десятин родючого грунту. Відміряєш від Хрещатої балки у бік Китай-лісу… Тобі, Іване, — звернувся до другого, — так само десять — від Олійникового гаю до шляху… Тобі, Павле…»

Дядьки слухали, згідливе кивали, але обличчя їхні не світилися радістю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки і відводили очі.

Отаман помітив це і спитав:

«Щось ви не дуже радієте, добродії? Скажи, Петре…»

«Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, — вклонився чоловік. — Та от яка біда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Ні плуга, ні сівалки, та й засіяти нічим. Дякуємо, пане отамане, але ж і робити на тій землі нікому,