Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Так, погано. Адже, поки триматиметься за минуле, він ніколи не буде нашим Аїдом.

— Моїм Аїдом, Фоно. Моїм.

— Так, звичайно. Твоїм Аїдом.

— І ніколи не відкриє своїх сил повністю. Не стане щасливим… Ніхто з тих, хто тримається за минуле, не може стати щасливим. Проте і Аїд, і Полі вважають, що я недобра. Не довіряють мені.

— Ти чудова, Розе. Не зважай на них.

— Так. Я знаю. Проте нам ще потрібно запевнити Аїда, що я хороша і хочу для нього найліпшого. Тому мені не можна наближатися до його сестри. А тобі — можна. І навіть варто.

— Але…

— Аїд про тебе не знає. І не дізнається. Я натомість розповіла йому про Персі та її смерть.

— А Полі? Він проникливий. І небезпечний.

Розе широко всміхнулась:

— Він? Лише добре вдає. А сам заплутується дедалі сильніше. Ми використаємо це у власних інтересах. Уяви лишень! Якщо я, скажімо, із Аїдом готуватимусь до занять у бібліотеці, а тут прибіжить захеканий Полі й повідомить, що тільки-но бачив мене з Гестією? Як думаєш, кому тоді повірить Аїд?

— Он як. Але це жорстоко, Розе.

— Можливо. Але я хочу Аїда ощасливити, а для цього треба йти на жертви. Нашою жертвою може стати Полі. Він не буде проти. Він навіть не зрозуміє, що відбулося, якщо розіграти всі карти правильно…

Фона опустила погляд на долівку. Коли вона дивилася в очі сестри, то завжди відчувала, що її покидає будь-яка сила, наче Розе позбавляла її можливості висловити свій спротив і навіть думку.

— Тепер! — Прозерпіна клацнула пальцями. — Тепер ти простежиш за Полі, знайдеш Гестію і дізнаєшся про неї хоча б щось. Оціни її силу. Ми мусимо знати, хто наша суперниця…

— Але Гестії нічого не відомо…

— І чудово. Якби вона знала про Академію, тоді наша справа могла б виявитися складнішою. А так вона просто несвідомо застосовує свою силу, щоб не дати Аїдові зникнути з їхнього життя. І це розбиває йому серце. Хіба Гестія не жорстока, Фоно? Хіба це не жахливо — розбивати серце власному братові через своє егоїстичне бажання тримати його у своїх руках? Я не чую тебе, Фоно.

— Так. Так, вона егоїстична. Я теж думаю, що не можна тримати рідних тобі людей у таких шорах.

— От бачиш. Час діяти.

— А це пан Мартіан, — повідомила тітка Фресія вдоволеним тоном. — Він мій друг юності. Нині гостює в місті.

— А я знаю. — Гессі всміхнулась від вуха до вуха і вклонилась ітеллійському гостеві тітоньки.

— Ця панянка допомогла нам знайти дім мадонни. — Пан Мартіан скидався на Святого Зими, котрий розносить подарунки дітям.

— Ця панянка, Мартіно, моя племінниця Гестія Амалія.

— Он як! То я не помилявся, коли казав, що в тобі, панянко, є трохи ітеллійської крові… Дивись, яка в неї шкіра, які коси!

— Які-які? — Тітка Фресія придивилась до Гессі, наче побачила її вперше. — Та ти б бачив її сестру — руда, аж світиться! От брат їхній був такий самий, яко вона. Чорнявий, красивий… ох-х… — Тітка Фресія приклала долоню до щоки й похитала головою, не закінчивши речення, бо далі неминуче мало йти важке і сумне: «…Але він помер».

Пан Мартіан замислено поглянув на Гестію, хмикнув щось собі під носа і, на щастя, більше нічого не питав.

Гессі майже бачила невидиме запинало скорботи, котре опустилося звідкись згори й накрило їх трьох. Проте вона не хотіла, щоб такий настрій запав у вітальні, тому опанувала себе та швидко додала:

— Але я сьогодні прийшла не гостювати, тітонько. Я хочу покликати вас на іменини. Наші з Генрікою.

— Уже? — Очі тітки Фресії стали круглими й переляканими. — Тільки ж були недавно!

— Та ні. — Гессі похитала головою. — За два тижні. У суботу.

— А скільки це вже вам буде? — Тітка Фресія дивилась на неї дещо вибачливо.

— По шістнадцять.

— Ох-х… — Обличчя стало трохи сумним. — А ніби щойно були такі маленькі й бігали в білих льолях у мене по садочку…

Гессі й самій здавалося, що вони тільки минулого тижня відзначили п’ятнадцятий день народження, коли вона твердо вирішила бути дорослою. І от — минув уже рік. Але воістину рік цей, особливо його весна, видався геть незвичайним…

— Пане Мартіане, а де ваш онук? — поцікавилась Гессі перед тим як піти. — Якщо ви ще будете в місті, то ми радо запросимо вас обох.

— Амрі? Біс його зна! — Старий ітеллієць смикнув плечима. — Повіявся своїх друзів побачити, певне. Вічно його десь носить, ніби вітром.

Гессі кивнула. Вона не була певна, що цей Амрі — той самий Амрі, про котрого говорила якось пані Олай, проте це було б вельми цікаво. Згадавши про вдову судді, а тепер щасливу власницю ательє в самісінькому центрі міста, Гессі не втрималась від усмішки. Сукня, котру нещодавно прислав їй блакитноокий, була пошита саме там.

Гессі почастувалась овочевим супом, приготованим самим паном Мартіаном. Їй кортіло ще послухати про Ітеллі й тамтешню кухню, проте надворі хмарилось, а Гессі хотіла ще пройтись через центр дорогою додому і запросити на свято кількох друзів родини, тому вона поспішила попрощатись.

Вивіска «зачинено» на дверях ательє пані Олай стала несподіванкою. Дівчина підійшла і постукала, сподіваючись, що власниця таки там і просто розбирає нові тканини чи, наприклад, приймає гостей у затильній кімнатці. Проте на її стук ніхто не вийшов.

— Вибачте. — Гессі зазирнула в крихітну пекарню поруч із ательє. — А ви не знаєте, чи «Трояндовий джем» сьогодні ще відчиниться?

Продавчиня, котра розкладала кекси на вітрині, подивилася на Гессі спідлоба, а тоді повільно відповіла:

— І нічого ми не знаємо. Але тільки в них уже кілька днів ані душі.

Дівчина вийшла на вулицю і