Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

щоб не розчарувати Зіту, Вільгельмові потрібні були гроші. Вона мала у грошах потребу і, мабуть, перебувала під враженням, що ці гроші у Вільгельма були. Щоб перетворити враження на дійсність, він мусив швидко зібрати великі суми — перед реставрацією і перед тим, як Зіта дізнається правду. Спонукати одну жінку збирати гроші для того, щоб потім витратити їх на іншу — завжди нелегка справа. Вільгельм, хоч і не усвідомлював наміри Полєтт, безперечно, розумів це. Після втечі з Парижу найпершою у його думках була Зіта. Він просив своїх друзів розраджувати її: «Бідолашна нічого про це не знала і тепер напевно страждає»[241].

Остаточна істина щодо політики за цим скандалом, як і найглибша правда щодо романтичного боку справи, назавжди залишиться незвіданою. Полєтт зрадила Вільгельма, і це змусило Вільгельма зрадити Зіту. Панейко і Полєтт знали про Вільгельмову співпрацю із Зітою в намірах відновлення Габсбургів і знищили його політичну кар’єру, відібравши в нього будь-який шанс на славу. Але чому?

Безперечно, можливим є те, що вони працювали на іноземну державу: Польщу, Чехословаччину або ж Совєтський Союз. Варшава знала про Вільгельма найбільше. Польська розвідка знала зміст Вільгельмових розмов із Панейком, що наштовхує на думку про те, що джерелом був сам Панейко, який працював на Польщу, а зрада Вільгельма могла бути польською провокацією. Сам Вільгельм вважав, що за його катастрофою стояли чехословаки. Виходячи з його розуміння становища, найбільше від габсбурзької реставрації втрачала саме Прага. Чехословаччину вирізано із серця давніх габсбурзьких володінь, і її чільники вороже ставилися до реставрації у будь-яких формах. Звісно, не можна відкидати совєтів. Саме їх звинувачував Вільгельмів дядько Ойген. Сталін дуже успішно позбавлявся українських політиків на еміграції, хоча, як правило, він просто давав вказівки їх убити. Через три роки така доля зустріне колегу Вільгельма, чільника українських націоналістів Євгена Коновальця, якому агент Сталіна підкладе бомбу, замасковану під коробку шоколадних цукерок[242].

Цілком можливо, що представники державного апарату Франції співпрацювали з котроюсь із цих держав. Франція була союзницею Польщі й Чехословаччини, а також у травні 1935 року підписала пакт про взаємодопомогу із Совєтським Союзом. Більшість французьких чільників не підтримували ідею габсбурзької реставрації. У липні 1935 року, коли Австрія скасувала свої антигабсбурзькі закони, реставрація видавалася цілком можливою. «Чи повернуться Габсбурги до Австрії?» — запитували французькі часописи. Скандал із Вільгельмом знизив імовірність їхнього повернення[243].

Жодна змова не є повною без любови, рівно ж як і жодне кохання не може розцвісти без елементу змови. Полєтт зрадила Вільгельма, та це не означає, що вона його не любила. Можливо, у неї були свої підстави. Можливо, вона розуміла, що якби відбулася реставрація, то найважливішою жінкою в житті Вільгельма стала б Зіта. Можливо, вона усвідомлювала, навіть називаючи себе його нареченою, що він не міг водночас одружитися з колишньою працівницею пошти і заснувати велику династію. Таке усвідомлення пояснило б нашарування приязні та зради, що його преса воліла висміяти. Можливо, велич та блиск, які так надавалися до пародіювання в суді чи у пліткарській колонці, на rue des Acacias виявлялися чимось справжнім і ніжним[244].

На час суду Полєтт було тридцять сім років, до того ж, вона вже провела декілька місяців у в’язниці. Певно, вигляд вона мала не найкращий. Французькі журналісти старанно висміювали її вигляд і одяг. Одна репортерка писала про «обличчя трохи заважке, але окреслене в найкращих традиціях Великого століття». Великим у Франції було століття сімнадцяте, коли ідеал жіночої краси був дещо ширшим, аніж у двадцятому. Піднімаючи закутий у залізо кулак удаваної галантности, репортер-чоловік описав її риси як «енергійні, але дещо пролетарські». Крім того, він звернув увагу на те, що Полєтт була одягнена у невідповідний капелюшок[245].

Певно, що так. Полєтт вибилася з соціальних низів у такий час і в тій країні, де просування в суспільстві було майже неможливим, особливо для жінок. Тих із них, які все ж здійснили стрибок від бідности до багатства, як Полєтт, часто можна було виявити за браком виховання. Коко Шанель, яка розпочала власне сходження з виготовлення капелюхів, була одним із украй рідкісних винятків. Ще однією із таких рідкісних райських птахів була Містінгетт. Як свідчив один із її виступів, вона розпочала квіткаркою. Можливо, саме вихід із бідности приваблював Вільгельма у Полєтт, та й у Містінгетт. Навіть Зіту — як мав знати колишній католик Вільгельм — названо на честь святої-покровительки хатніх слуг[246].

Вільгельм справді привселюдно цілував Полєтт. Ніщо не вказує на те, що таку особливу честь він колись подарував ще комусь, крім неї.

Державний адвокат Вільгельма стверджував, що «він був маріонеткою у руках мадмуазель Куйби». Один із адвокатів Полєтт відповів, що якщо вона «скоїла злочин, то це був злочин надмірної і сліпої любови до чоловіка, який поводився з нею як із іграшкою». Обидва адвокати казали правду. Люди, які є маріонетками в руках одне одного, люди, що тягнуть за ті ж нитки, які їх пов’язують, — це люди закохані[247].

Полєтт справді плакала впродовж останньої половини судового засідання. Навіть ошуканці найвищого ґатунку нелегко півдня проливати вдавані сльози.

А коли все завершилося, коли вже було винесено вирок, вона знову прийшла по нього.

Коричневе. Аристократичний фашизм

Коли 1 квітня 1936 року прес-аташе австрійської дипломатичної місії в Парижі отримав телефонний дзвінок від княгині Бурбон-Парма, він очікував доброї звістки. Із Вільгельмовим скандалом, а потім приходом до влади у Франції Народного Фронту таких добрих звісток для дипломатів правого режиму Австрії останнім часом дуже бракувало. Отже, дзвінок дав сподівання. Бурбон-Парми були гілкою королівської родини Франції, спорідненої з Габсбургами через шлюб. Цісарева Зіта, вдова цісаря Карла, теж була представницею цієї родини. Прес-аташе, такий собі доктор Васербек, сподівався якоїсь ініціативи, що покращила б жахливий стан австро-французьких стосунків. Жіночий голос із телефону справді передав привабливу пропозицію, яка промовляла просто до клопотів Австрії в непростій Європі 1936 року.

Австрія тяжко постраждала від Великої депресії. Фабрики країни були закриті, а поля лежали під паром; Австрія мала величезну потребу в туризмі. Альпи приваблювали лижників і мандрівників, сільські місцевості були відсталими й прекрасними, а роздута космополітична столиця пропонувала більше мистецтва, театру й музики, ніж міг витримати внутрішній попит. Та Адольф Гітлер знищив туристичну