Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***
Минуло майже два місяці. Наша компанія розпалася одразу ж після того дня. Я підтримувала зв'язок тільки з Русланом та Настею, які час від часу навіть заходили в гості і силою витягали мене на вулицю.
Настя познайомила мене з якимось хлопцем, якого звуть Андрій. Він іноді міг долучатися до нашої прогулянки і намагатися пожартувати, але сміялися усі, окрім мене. Я досі не могла прийти до тями в той час як інші намагалися продовжувати жити звичайним життям.
Андрій був спокійним хлопцем, привабливим, але іноді нав'язливим. Він хотів проводжати мене додому та купував нам з Настею кави, або ще чогось смачненького.
Так і минали дні.
На початку вересня я трішки почала приходити до тями. Руслан був зайнятий стосунками з Анною, тому що вони почали часто сваритися, Настя знайшла роботу, а мені доводилося проводити час вдома з сім'єю. Іноді старший брат міг тягнути мене надвір, на прогулянки з його друзями, або ж просто тільки з ним. Він знайомив мене з дівчатами, хлопцями, хотів, щоб я знову посміхалася, але я ніяк не могла цього зробити.
В якийсь час я почала добре спілкуватися з Андрієм. Він кликав мене на прогулянки, через що я почала сваритися з братом. Через декілька днів брат переїхав, а в мене залишився тільки Андрій. Він почав мені подобатися. Я не розуміла, як він огиди до нього я поступово переходила до кохання.
Шкода, що не розуміла. Можливо саме це мало вберегти мене.
Ближче до кінця вересня Андрій покликав мене на вечірку. В нас було щось типу початку стосунків. Я погодилася, але перед цим обговорила цю ідею з Русланом. Він пообіцяв піти зі мною, тому що не довіряв Андрію, який час від часу почав ігнорувати мої повідомлення, відволікаючи мою увагу фразою: «Вибач, у мене купу клієнтів. Не зміг відповісти».
Шкода, що я довіряла йому.
Руслан запізнювався на вечірку. Тут зовсім не було нікого з тих людей, кого я могла знати, окрім сестри Андрія та його найкращого друга. В той час як я прийшла, Андрій вже був у нетверезому стані.
Шкода, що я не пішла звідти, коли почала відчувати небезпеку.
Андрію стало погано. Я поклала паперовий стаканчик з газованим напоєм кудись на стіл і пішла з ним, бо думала, що йому треба допомогти.
Але ця допомога потрібна була мені.
Андрій привів мене у ванну. Принаймні так він казав. Я не зрозуміла, як хлопець затягнув мене до спальні, тому що не бачила самої кімнати, коли ми дісталися до дверей.
— Андрій... — насторожливо промовила я, відходячи назад.
«Треба тікати», — тільки ця фраза лунала в моїй голові.
У стані страху та шоку я мало що розуміла та пам'ятала. До тями я прийшла тільки тоді, коли Руслан підняв мене з ліжка, обгорнув оголені плечі своєю курткою і відніс з тієї клятої квартири.
— Руслан... — плачучи, промовила я.
— Все буде добре, — заспокоїв мене хлопець, кладучи в свій автомобіль. — Тихіше. Я поруч. Я не дозволю, щоб якийсь покидьок тебе образив, — він сів за кермо. — Я відвезу тебе додому.
— Ні! Тільки не туди! Не зараз! Прошу!
Руслан виконав моє прохання. Ми поїхали до нього і тільки коли я опинилася у його кімнаті я відчула себе у безпеці. Його старша сестра Юля весь час допомогала, і вони разом вклали мене спати.
Руслан ще довго просив пробачення за те, що не прийшов раніше. Він запевнив мене, що той виродок нічого не встиг зробити.
Після цього моє життя розкололося на дві частини.
Зараз*
Даніель сидів поруч зі мною, обіймаючи мене. Моя голова знаходилася на його грудях, в той час як губи хлопця припали до моєї скроні. Келихи вина досі були наповнені. Я не думала, що буду так розповідати все, ніби слова самі вислизають з мене.
Варто лише почати, а потім буде легше...
— Про це ще хтось знає? — тихо промовив Даніель.
Я похитала головою.
— Тільки Руслан та Юля.
— Чому ти не розповіла батькам? Або хоча б братові?
— Він майже не розмовляє зі мною. У нього свої проблеми. А батьки... я не хочу, щоб вони хвилювалися ще й про це. Стан здоров'я матері погіршився після смерті Христини і це могло тільки нашкодити їй.
— Моя сильна дівчинка...
Даніель нагнувся і доторкнувся до моїх губ. Тільки відчувши солоність поцілунку, я зрозуміла, що з його очей течуть сльози. І хто каже, що чоловіки не плачуть? Вони плачуть, але коли у них дійсно болить.
— Мені шкода, що ти через таке пройшла. Але ти не повинна замикатися в собі. Будь ласка. Ніколи більше. Принаймні не зі мною.
Я кивнула і дозволила йому допомогти мені дістатися до ліжка. Він нічого більше не казав, не розповідав про свої почуття щодо цього, але я відчувала все з кожним його дотиком. У кожному його поцілунку, в обіймах, у звичайних дотиках до шкіри, відчувалися біль та співчуття. Одночасно із цим я відчувалася щось ще. Щось, що люди називали коханням.
Він вклав мене в ліжко, так само як вкладав, коли я вибігла з готелю під зливу. Здається, що після цієї розмови між нами щось змінилося, хоча все наче було як і до цього.
Хлопець ліг поруч зі мною, обличчям до мене, і обійняв, накриваючи нас м'яким в'язаним пледом.
— З тобою більше нічого подібного не станеться. Я не дозволю, — прошепотів він, кладучи мою долоню на своє серце.
Це було мовчазним зізнанням у коханні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)», після закриття браузера.