Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

Ана Хулія закинула назад голову, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачила церкву Віакрусіс. Рікардо міцно пригортав її, а вона тремтіла в його руках, наче сарна, що стікає кров’ю: адже кохати — це стікати кров’ю.

— Пізно вже, — врешті прошепотіла вона над вухом Рікардо. — А ви недобрий, справді недобрий… Зробіть мені приємність — викрадіть опудало дядько Рамона з воза, щоб мене не гризли вдома.

— Краще підшукаймо женихів твоїм сестрам і мамі.

— Не будь таким вульгарним, — сердито урвала його Ана Хулія.

— А що, хіба вдовам не можна виходити заміж удруге?

— Але ж у мами цього й на думці немає,

Вони обоє рушили до центру міста.

— Я бачу, — мовила Ана Хулія, — що ти й не думаєш здійснювати свій план — підмінити на возі дядька Рамона опудалом, яке ти буцімто замовив.

Два Іуди, майстер, Сімонета… Йому на мить здалося, начебто він не з Аною Хулією, а з Сімонетою, і не йде вулицями посеред машин, трамваїв, екіпажів, велосипедів, пішоходів, а пливе тінистим садом на хвилях проміння під звуки нечуваної прекрасної музики.

Прискоривши ходу, Рікардо наздогнав дівчину й спитав:

— Ано Хуліє, ти будеш у церкві Віакрусіс післязавтра, в п’ятницю?

— Мій коханий уже все на світі переплутав: післязавтра скорботна п’ятниця, день демонстрації.

XVIII

Час приносить і забирає, забирає і приносить дні, місяці, роки, десятиріччя, століття, ери і весь календар. У якому ж календарі — грегоріанському, мусульманському, єврейському чи календарі майя — настає в день весняного рівнодення оця скорботна п’ятниця між тропіками Рака й Козерога, на цій невідомій землі, усе ще невідомій, чимраз невідомішій?

Щойно розпочався студентський хід, демонстрація, карнавал. Розпочався під миготіння кольорових надуваних куль у повітрі, спалахи ракет, вітальні вигуки, оплески, музику оркестрів та ксилофонів у медичній академії, старезній будівлі з умонтованими годинниками без стрілок і прикрашеній з нагоди свята ліхтарями й художньою композицією з намальованих людських очей і сатирів з дудочкою в роті — витворами самодіяльних художників-медиків.

Попереду виступали «гонфалони», калатаючи в гонги. За ними «шакали» — кляті дантисти. З кишень їхніх фартухів виглядав весь моторошний арсенал інструменту для виривання зубів. Далі — «злодії». Припорошені борошном, одягнені клоунами, ніс, як буряк, брови, вигнуті знаком тильди, вони сновигали між публікою, продірявлюючи гаманці з банкнотами та монетами, які люди жертвували на витрати з нагоди свята. Тут же бігали і «вельми-дякувальники», котрі дякували всім присутнім, а особливо жінкам, які поклопоталися прийти на свято, обплутуючи їх серпантином, обсипаючи жменями конфетті та посилаючи їм поцілунки рукою.

То вже були не вулиці, ні. Ріки людей. Тіла, голови, очі. Вік — різний. Соціальний стан — різний. Більше очей, ніж голів. А також «вуха», тобто перевдягнені поліцаї, котрі втратять роботу, якщо не виявлятимуть належної пильності. Більше рук, ніж тулубів. Руки й руки, скільки сягає око, долоні, що шалено аплодують студентським лавам, які йдуть під виляски тріскавок:

трісь-трісь-трісь, тра-та-та-та-та-та;

або брязкання кайданів:

дзень, дзень, дзень, дзень, дзень, дзень, дзень-дзень, дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень, — що їх волочать на ногах студенти, вбрані в смугастий, мов зебрячі шкури, одяг, — вони протестують проти політичних ув’язнень.

Не бракувало й студентів на роликових ковзанах з ангельськими крилами:

руррр-руррр-руррр-,

ані тих, що ступали на ходулях:

стук-стук-стук-стук…

У вухах гуло й дзвеніло від металевих тріскавок, верескливих сопілок, свищиків, жартівливих вигуків, а перед очима миготіли маски, розмальовані й заквацяні обличчя, перуки, бороди, вуса, накладені перса, піратські прапори з черепом та схрещеними кістками і транспарантами, як оцей:

ВІДКОЛИ ЦЕ, СЕНЬЙОРИ ДЕПУТАТИ,

ЯКІСЬ ТРИ СОЛДАФОНИ МОЖУТЬ

ЗМІНИТИ ЗА ПІВНОЧІ ДОЛЮ БАТЬКІВЩИНИ?

Його несли п’ятеро студентів, одягнених у сувору жалобу — кожен представляв одну з країн Центральної Америки. З їхньою появою веселий сміх ставав лютим, а оплески присутніх звучали, наче відлуння оплесків на останньому засіданні палати депутатів, коли Сом, студент-депутат, кричав, показуючи на трьох генералів у золоті, які з’явилися доповісти, що повалили законний уряд у проміжок часу між північчю та першими півнями: «Відколи це, сеньйори депутати, три солдафони можуть змінити за півночі долю батьківщини?» («Ще й як можуть! — голосно зауважив дід з білою бородою. — І не тільки долю нашої країни, а й усієї Центральної Америки: відірвали її від цивілізованого світу й відкинули в глибину віків»).

Ще один транспарант. Його несла група студентів у собачих масках. Вони заливчасто вили.

У НАС КОЖНОМУ, ХТО НЕ СОБАКА,

А ПАТРІОТ,

ЗАГРОЖУЄ

УВ’ЯЗНЕННЯ,

ЗАСЛАННЯ

АБО

МОГИЛА

І вили, вили, вили.

Люди перебігали з одного боку вулиці на другий, штовхалися, стикалися між собою, а все, щоб почитати транспаранти.

НАШ УРЯД —

ЦЕ БРУДНА ПІНА

НА БІЛОМУ ЦУКРІ

(«Еге ж, — зауважила якась жінка з круглими, як півкулі, сідницями, — цукровар подався до Парижа, а за себе зоставив малясника»).

Перша сутичка. Троє кадетів у червоних штанях і синіх кітелях стали навпроти гурту хлопців у масках китайців, котрі танцювали й приспівували:

Наші вояки,

Во-я-ки,

Наші вояки,

Во-я-ки —

Лайнюки,

Лайнюки.

Хто їх в бій штовха?

Ха-ха-ха!

Хто їх в бій штовха?

Ха-ха-ха!

Ця бійка не порушила маршу студентської колони, що сунула між двома рядами глядачів і глядачок, котрі спиналися навшпиньки, витягали шиї, але боялися аплодувати, щоб не впустити парасольку, — очі круглі, як у метеликів, на устах усмішки, під кофтинами тугі груди.

Якийсь кощавий, високий, лисий, з випнутими щелепами чолов’яга намагався вирвати з рук студента в масці транспарант з написом:

Я ЩЕ ЖИВА І ХОЧУ ЖИТИ,

ПАНЕ ГЕНЕРАЛЕ!

       Проституйована батьківщина

(«Дармоїди! Дармоїди!» — горлав лисий, а якась жінка, самиця з розпущеним волоссям, вторила йому: «Дармоїди! Дармоїди!»)

Найневинніший і найлояльніший транспарант проголошував:

НАМ БРАКУЄ ВОДОГОНУ

З БАГАТЬМА КРАНАМИ.

Сонце просто над головою. Спалахують