Читати книгу - "Пастка"

Тим часом Ґуже спинився біля однієї з машин для виготовлення заклепок. Він замислено стояв, опустивши голову, й пильно спостерігав за тим, як вона працює. Машина штампувала сорокаміліметрові заклепки легко й спокійно, немов велетень. І справді, нічого простішого ніби й бути не могло. Один робітник діставав шматок заліза з печі, формувальник клав його у форму, яку зрошував безперервний струмінець води, щоб сталь не відпускалася, — от і все. Вал ішов униз, і болт з круглою, неначе вилитою, головкою падав додолу. За якихось дванадцять годин ця клята машинерія штампувала їх сотні кілограмів. Ґуже не був лихою людиною, але траплялися моменти, коли він залюбки схопив би Фіфіну й розтрощив би все це залізяччя, пойнятий злістю від усвідомлення того, що ці механічні руки сильніші за його власні. Це його страшенно гнітило, хоч він і переконував себе, що плоті не до снаги змагатися із залізом. Безперечно, одного дня машина знищить робітника: їхній щоденний заробіток уже впав з дванадцяти до дев’яти франків, і ходили балачки, що платню ще вріжуть. Авжеж, не було нічого доброго в цих потворних озіях, що виробляли заклепки й болти так само, як вони виробляли б ковбаси. Нахмуривши брови, грізно наїжачивши гарну русяву бороду, Ґуже добрих три хвилини мовчки дивився на машину. Мало-помалу риси його обличчя розгладилися, набувши сумирного виразу. Він обернувся до Жервези, яка притиснулася до нього, й, сумно усміхнувшись, промовив:

— Що ж! Ця штука нам, як обух над головою! Та, може, колись у майбутньому вона ще служитиме на благо людства.

Жервеза анітрохи не переймалася благом людства. Вироблені машиною болти видавалися їй недоладними.

— Бачте-но, — із запалом вигукнула вона, — я маю на увазі, що вони занадто вже гладенькі... Мені більше до вподоби ваші. У них, принаймні, чути руку майстра.

Її слова стали великою втіхою для нього, бо якоїсь миті він почав боятися, що вона, побачивши машини, зневажатиме його. Хай йому біс! Він був сильнішим за Суху Горлянку, або ж П’ю Не Нап’юся, але машини — сильнішими за нього. Нарешті, прощаючись із Жервезою на подвір’ї, Ґуже, сповнений великої радості, ледве не розтрощив їй зап’ясток.

Щосуботи прачка ходила до Ґуже, щоб віднести їм білизну. Вони й далі мешкали в маленькому будиночку на Новій вулиці Ґут-д’Ор. За свій борг у п’ятсот франків Жервеза впродовж першого року регулярно щомісяця виплачувала їм по двадцять франків. Щоб не збиватися з ліку, рахунки підбивали у кінці місяця: Жервеза підраховувала, скільки коштувала її робота, і додавала решту, щоб у сумі виходило двадцять франків, бо прання Ґуже щомісяця обходилося не більш як у сім чи вісім франків. Одного разу, коли Жервеза вже повернула майже половину боргу, наприкінці реченця трапилося так, що вона, вже й не знаючи, як викрутитися з халепи, — бо ж клієнтки не стримали обіцянок, — вона мусила бігти до Ґуже й позичати в них на комірне. Потім ще двічі, щоб заплатити робітницям, Жервезі довелося звертатися до них, унаслідок чого її борг виріс до чотирьохсот двадцяти п’яти франків. Тепер вона вже не віддавала їм ані копійки, розраховуючись лише пранням. І річ геть не в тім, що жінка стала менше працювати чи справи йшли кепсько. Навпаки. Але гроші чомусь у неї не затримувалися, здавалося, ніби вони танули, тож вона раділа, коли вдавалося звести кінці з кінцями. Господи Боже! Поки якось живеться, нема чого бідкатися, хіба ж ні? Вона погладшала, потураючи всім маленьким примхам свого черевця, і не мала більше сили з острахом думати про своє майбутнє. Навіщо цим перейматися? Гроші завжди будуть, вони тільки ржавіють, коли дурно лежать. Тим часом пані Ґуже й далі ставилася до Жервези з материнською турботою, навіть іноді трохи вичитувала їй, але зовсім не через гроші, а тому, що любила її й боялася, аби у неї не пішло все за вітром. Про борг вона ніколи не нагадувала. Словом, пані Ґуже поводилася надзвичайно делікатно.

Наступного дня після того, як Жервеза навідалася до кузні, саме була остання субота місяця. Коли прачка прийшла до Ґуже — до них неодмінно ходила сама, — у неї від кошика так боліли руки, що вона добрих дві хвилини ледве переводила дух. Та білизна важить хтозна-скільки, особливо коли в кошику є ще й простирадла.

— Ви все принесли? — запитала пані Ґуже.

До цього вона ставилася дуже прискіпливо. Старенька воліла, щоб їй приносили всю білизну одразу і жодної речі не бракувало, аби у всьому був порядок, як вона казала. Інша її вимога полягала в тому, щоб прачка приходила точно умовленого дня й щоразу о тій самій годині, щоб таким чином ніхто не марнував свого часу.

— О! Звісно, усе на місці, — з усмішкою відповіла Жервеза. — Ви ж знаєте, що я нічого не забуваю.

— Це правда, — визнала пані Ґуже. — За вами є деякі грішки, але до цього ще не дійшло.

І поки прачка діставала з кошика білизну й клала її на ліжко, старенька знай вихваляла її роботу: вона не пропалює речей, не шматує їх, як багато хто, не відриває праскою ґудзики; от тільки використовує забагато синьки й надто крохмалить манишки.

— Погляньте самі, вона ніби з картону, — мовила далі пані Ґуже, хрускаючи манишкою сорочки. — Мій син не скаржиться, але воно йому ріже шию... Завтра, коли ми повернемося з Венсена, у нього вся шия буде в крові.

— Ні, не кажіть такого! — розпачливо вигукнула Жервеза. — Святкова сорочка й має бути трохи твердою, бо інакше вона теліпатиметься на тілі, як шматина. Подивіться на поважних добродіїв... З вашою білизною працюю тільки я. Жодна робітниця її не торкається, і я про неї дбаю якнайкраще, запевняю вас; та я ладна по десять разів усе переробляти, аби лиш усе було як слід, бо це для вас, ви ж знаєте.

Вона ледь зашарілася, промовляючи кінець фрази. Боялася дати взнаки, що отримує задоволення, власноруч прасуючи сорочки Ґуже. Звісна річ, у неї не було жодних брудних думок, а все ж їй було трохи соромно.

— О! Я не нападаюся на вашу роботу, ви працюєте бездоганно, я знаю, — мовила пані Ґуже. — Ось, наприклад, цей чепчик — сама довершеність. Тільки ви можете так привести до ладу мережива. А складочки які рівні! Так-так, вашу руку я впізнаю одразу.