Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Промовляв старший з Мишків, той, що був поранений у шию.

— Досить уже цих убивств і німецького панування, — сказав він. — Хвостисько сидить у городищі, але князює не він, а відьма, баба, що варить отруту й готує зраду… Ми не хочемо ні Хвостка, ні синів його — нікого з роду цього! Досить вже попив він нашої крові!..

— Не хочемо! — закричали інші, підносячи руки. — Не хочемо!..

Всі втупились очима в Бумира; той трохи зблід, але не відійшов ні на крок.

Мілош слухав, дивлячись у землю.

— Чого ви на мене баньки витріщили? — скипів Бумир. — Не злякаюсь я вас… Ви — мов та корова, що багато мукає, та мало молока дає. Хвостек, як ви його прозиваєте, і німкеня не підкоряться вам. Якщо ви почнете війну, вони покличуть німців, і ті все спалять і спустошать, — ось що ви виграєте…

І він засміявся.

— До саксів далеко! — коротко сказав Мілош, не підводячи очей.

— А вежа міцна, городище обнесене частоколом, вали неприступні, і води з озера не вип'єте, — продовжував Бумир.

У натовпі почали перешіптуватись.

— Та чого ж ти сюди прийшов? — крикнув Мишко, грізно наступаючи на промовця. — Біжи в городище… лижи їм п'яти… А нам такі не потрібні!

— Та вже ж, — сказав Бумир, — коли самі не маєте розуму, то треба, щоб хтось таки напоумив вас!

— Геть його! Геть! — залунали голоси.

Бумир стояв, навіть не ворухнувся.

— Нікуди я звідси не піду, — буркнув він. — Говоріть своє. Я тут маю таке ж право, як і ви…

Сцібор та інші повернулись до нього спиною; кілька чоловік показали йому кулаки.

— Бумир, може, й не такий вже дурний, як нам здається, — кинув хтось на його захист, — городище сильно укріплене, а ми слабкі…

— Але ж ми громада! — крикнув один із кметів.

— Та без голови! — додав Бумир.

Візун мовчки слухав, позираючи то на Мілоша, що сидів, похнюпивши голову, то на Бумира, то на Мишків.

Старший з Мишків узяв Візуна за руку й відвів убік, подалі від Бумира й Мілоша.

— Ходімо звідси і деінде будемо радитись, щоб нам не смердів цей Хвостків невольник!

Юрма рушила за ним, але Візун залишився на місці.

— Хай кожен говорить, що у кого накипіло на серці, — промовив він, — на вічі й на раді все можна… а як старійшини схвалять, так і буде.

Отже, всі залишились на місці, і коли запала мовчанка, заговорив Мілош, увесь час дивлячись у землю:

— Якщо хочете воювати, без воєводи вам не обійтися… Насамперед оберіть собі вождя!

Декому здалося, що він хотів виставити себе, і закричали:

— Тільки не Лешка! Не його!.. Кмета!

— Та вибирайте собі хоч коня чи вола! — гримнув Мілош. — Але когось же треба обрати, бо вас, мов ту отару овець, розженуть… Лешки вже загинули, шукайте собі інших… У вулику без матки, а в краї без отця не буде ладу!..

Всі замовкли.

— Зараз нам князь не потрібний, — зауважив один кмет, — ми ще зачекаємо.

— Але без воєначальників на війні не обійтися, — знову голосно промовив старець, — насамперед призначте воєвод, тисячників, сотників!

Знову запало мовчання; старійшини підштовхували один одного, поглядаючи на Мишків. Мишко з закривавленою шиєю стояв мовчазний і похмурий.

— Тобі й людям твоїм належить керувати нами, — кинув хтось із юрми, показуючи на Мишка, — ви вкількох не побоялися лізти йому в пащу, не боятиметесь і піти на нього з цілою громадою.

— Мишко! Мишко! — повторили інші. — Згода! Хай буде він… нехай веде людей! Розсилати віці, скликати люд! Підемо на городище!

Коли звернулись до Мишків, вони перезирнулись між собою.

— Згода, — сказав той, кого вже прозвали Кривавою Шиєю. — Згода… Я поведу вас, але вимагаю покори…

— Будемо коритися!.. — з усіх боків закричали кмети. Тільки Бумир та його люди мовчали; а коли залунали бойові гасла, відійшли вбік, але з острова не відпливали.

Всі погляди були звернені на Візуна, котрий, щось креслячи ціпком на землі, вбирав ушами й очима все, що робилось довкола. Тут же сидів і старий князь Мілош, а трохи далі стояв Бумир; не всіх, прибулих сюди, Мишки вважали надійними, та, мабуть, і Візун, бо не мовив жодного слова, а тільки брови нахмурив. Коли громада обрала за воєначальників Мишків, вони відразу ж відокремились і почали тихенько радитись між собою.

Порадившись, вернулися; дехто почав кричати Візунові, щоб той видав з храму станиці, які носили перед військами, коли йшли вони в бій, а в мирний час зберігали в безпечному місці. Були це старовинні зображення богів та військові знаки, насаджені на високі древка. Коли їх виносили із схованки, це означало, що починається війна. Візун глянув на Мишка з пораненою шиєю, але той заперечливо похитав головою:

— Треба почекати, — коротко і рішуче заявив він, — я сам прийду по станиці… Я навмисне їх зараз не хочу підносити.

І, скоса глянувши на Мілоша, що сидів серед кметів, відвів старого Візуна й двох своїх братів набік.

— Це їхня кров, — мовив він, показуючи на князя, — я ніколи їм не вірю… і ні при ньому, ні з ним не бажаю радитися. Якщо ми винесемо зараз станиці й оголосимо війну, вони готуватимуться до оборони й скликатимуть підкріплення. Краще тихенько посидіти і, не здіймаючи шуму, зібрати людей. Хвостек подумає, що ми злякались його, і заспокоїться… Може, нам вдасться його схопити, не вриваючись у городище? Князю набридне сидіти під замком, через кілька днів поїде на лови, от ми й чатуватимемо на нього. Менше крові проллємо… Там, у лісі, й розправимося з ним… А якщо це не вдасться, буде на часі й на городище йти…

Мишко посміхнувся, глянувши на Візуна: той тільки хитав головою.

Бумир і його люди відразу ж вирушать на городище, щоб доповісти, яка тут винесена ухвала… тож розійдемось, не говорячи нічого.

Двоє братів передали наказ натовпу, і старійшини почали сідати в човни.

Старий князь Мілош, покинутий усіма, залишився сам; подивившись услід людям, що розходились, підвівся і кивнув Мишкові.

— Ні про що не питатиму, — мовив він, — знаю, що не відповісте, бо не довіряєте мені. Одно скажу вам: я залишусь на Ледниці й нікуди звідси не піду, хіба що додому… Мені не личить ні воювати проти нього, ні проти вас, але якщо пощастить вам, буду радий. Я вже старий, а Лешек сліпий… Ми спокійно хочемо дожити свій вік…

Сказавши це, він повільно повернувся й пішов у глиб острова, сторонячись чужих