Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

Саме таке призначення й газети! Вона мусить будити сплячий народ, непокоїти щойно розбудженого, неприємно вражати його сонне вухо...

Усе це загальновідоме, але що робити, коли знати ми знаємо багато, а пам’ятати не пам’ятаємо.

Хіба ми не знаємо, в чому призначення попа чи лікаря? Перший зобов’язаний розкрити своєму учневі очі на добро й зло, говорити йому все у вічі, не зважаючи на його хвилинні образи й маючи на увазі лише його майбутнє. Інакше він не гідний називатися попом, й ім’я йому — фарисей і розтлінник!

Візьмімо лікаря. Хворий не дуже любить приймати ліки, — вони ж несмачні! — і часто гнівається на лікаря. Та коли лікар почне зважати на це, піде назустріч вередуванню хворого й припише йому некорисні, але солодкі напої, напуватиме його шербетом, то хіба можна пробачити таку поведінку?.. О, ні! Той, хто лікує, самовіддано повинен виходжувати хворого, думати лише про одне: як його вилікувати, і коли треба, то навіть силоміць влити жовч і гіркі ліки в рот хворому, який вередує і опирається, проклинаючи лікаря!

Ось цю силу й ці достоїнства лікаря та священика має поєднувати в собі письменник. Він повинен однозначно бути і проводирем народу, й зцілителем його ран. Він зобов’язаний відверто виносити на суд громади все ганебне й гарне в ньому, розвінчувати зло й таврувати вади, помічаючи всі його недуги й завжди маючи напоготові ліки — жовч, змішану з власним потом, щоб вчасно влити її, хоч і всупереч волі хворого, аби хвороба не здолала його. Хто не в змозі гоїти рани, нехай той і не виходить на громадську ниву. Письменник скрізь, а особливо в нас, за наших умов, мусить твердо знати й те, яка плата за працю чекає на нього. Тільки переслідування!

Так, гоніння, ворожнеча, помста! Він з самого початку мусить розлучитися з думкою про особисте щастя. Або, вірніше, він повинен задовольнитися, вважаючи таким свою незаплямовану совість, нею жити сьогодні й на неї сподіватися в майбутньому...

Ось такі трударі, такі працівники-письменники потрібні сьогодні нашій вітчизні. До них ми звертаємося, на їхнє товариське співробітництво ми розраховуємо. Скажу по-нашому: у горі й радощах ми будемо з ними як брати, приймемо їх до своїх лав і самі станемо з ними пліч-о-пліч. І коли Бог дасть дожити до того дня, що вони зможуть стати гідними ватажками, ми довіримося їм і подамося за ними хоча б своєю старечою ходою, підтюпки.

Той, хто служить цим завданням ділом, словом чи хоча б просто серцем, і він наш, і ми з ним.

Нехай ніхто не виправдує своєї діяльності тим, що не володіє пером, а самі слова не принесуть, мовляв, користі. Слово — зерно, а народ — ґрунт. Сміливо й чесно кинуте в народ слово не залишиться безплідним. Неждано й негадано, часто там, де ми його не чекаємо, може дати воно щедрі сходи, не пропаде безслідно!..

Сьогодні наша країна в такому становищі, що слово може принести не менше, а може, й більше користі, ніж будь-яке діяння, і тому всі ми повинні розтулити вуста. На яструба слід крикнути голосно, і він випустить із свого дзьоба курча. Маленьке й слабке цуценя самим лише гавканням може зупинити сильного хижака чи грабіжника... То хай ніхто не відмовчується нині, виправдовуючись своєю недовірою до сили слова. Саме тепер потрібно нам об’єднатися в спільній праці, злити свої діла й голоси в спільний хор. Особисту вигоду, особисті інтереси, дрібні пристрасті слід з презирством відкинути, вилучити з кола наших спільних, громадських інтересів, зиску, устремлінь. Нашим буде тільки той, хто йде нашим шляхом, а той, хто заважатиме й протистоятиме нам, — буде нашим ворогом, з ним у нас не повинно бути нічого спільного. Навпаки, ми мусимо переслідувати й боротися з ним, щоб ослабити, виснажити ті сили, які він використовує лише на шкоду нашій вітчизні...

Щоправда, чимало людей не можуть визначити, де закінчується особисте й починається громадське. Але ми ж це знаємо й зобов’язані всім роз’яснити. Найпростіший приклад: коли, скажімо, якийсь начальник повіту чи суддя їсть та п’є, одягається й взувається — усе це, зрозуміло, його особиста справа. Та коли вони їдять шматок хліба, відібраний у інших, і одягають шубу, пошиту із шкури, зідраної з іншого, — про це вже не можна мовчати, це вже справа всього суспільства, і ніщо нас не може зупинити в нашому гніві.

Мимовільну помилку й оману людини з чистими намірами, котра прямує до священної мети, не слід вважати смертельним гріхом. Недарма кажуть, що краще, блукаючи, прагнути до Ієрусалима, ніж прямою дорогою, ніде не заблукавши, прийти до Кааби. І справді: тільки той не оступиться й не зверне з дороги, хто лежма лежить чи віддається безтурботним сновидінням. Краще спотикатися й, оступаючись, іти правильним шляхом, аніж легко й бадьоро крокувати хибною дорогою чи зовсім не рухатися, розкошувати.

Та краще йти обраним шляхом не поодинці, а всім разом, спільно. Лише самотність прирікає на оману. Тільки самотній заблукає.

1881

Промова, виголошена 21 вересня 1881 року на бенкеті на честь учасників V-го археологічного з’їзду в Тифлісі

Вельмишановні панове! В історії Грузії, а також в її билинах, казках ми знаходимо схожість між долею Грузії та долею Прометея, прикутого до кавказьких скель, того Прометея, який добре відомий у кожному куточку нашого краю всякому тубільцю під ім’ям Амірана. Так само як орел Прометея, здавна сила-силенна варварів шматувала Грузію, клаптями вириваючи в неї її частини, але вона, як бачите, виявила чудову живучість і зберегла своє життя, говорю словами билини, «не як гідра стоголова, а як фенікс, що з вогню і попелу виходить, обновлений для нового життя».

Про минуле Грузії майбутнє скаже нам більше, ніж сучасне. Нема сумніву, що в житті багатостраждального Кавказу, чи, краще сказати, найдавнішого й культурного його народу, Грузії, є періоди, які заслуговують цілковитої уваги. Вивчення їх важливе не тільки для історії Кавказу і Грузії, а й усього Сходу. Залишки ці й докази нині лежать у руїнах і оповиті пітьмою. І ви, панове вчені, приїхали з далеких країн, щоб