Читати книгу - "Як зупинити час"

— Просто чудово.

— Суворо було. Пам’ятаю Великий Сморід — то десь роки 1850-ті. Випало спекотне літо, і все місто страшенно смерділо.

— І досі іноді смердить.

— Навіть не порівнюй. Люди тоді жили в смороді. Ніколи не милися, бо вважалося, що миття шкодить здоров’ю.

Вона нюхає у себе під пахвою:

— Тобто тоді б мене сприйняли за свою?

Я нахиляюся ближче до неї:

— Е ні, надто чиста. Тебе б одразу запідозрили. Ти чиста, майже як у двадцять першому сторіччі.

Вона сміється. Проста та щира радість. Я раптом усвідомлюю, як же приємно розсмішити когось, хто тобі не байдужий. Небо починає темнішати.

— То що, ти дійсно втріскалася в моє фото?

Вона знову сміється.

— Ну ти просто чотиристарічний хлопчисько!

— Чотиристатридцятидев’ятирічний.

— Ой-ой-ой, пробачте, чотиристатридцятидев’ятирічний. А питання у тебе як у п’ятирічного!

— Ну я і почуваюся п’ятирічним. Зазвичай я почуваюся на свій вік, але зараз — років на п’ять, не більше.

— Ну якщо ти хотів це почути, то так.

— Я хотів почути правду.

Вона удавано драматично зітхає та дивиться в небо. А я, зачарований, дивлюся на її профіль.

— Так, я втріскалася у твоє фото!

Я теж драматично зітхаю.

— От якби ще й не у фото…

— Ну добре-добре, вже, може, і не у фото!

— Я теж. Тобто я теж вважаю, що ти просто чарівна.

Я кажу від щирого серця, а вона знову сміється.

— Чарівна?

Її сміх стихає. Хочеться її поцілувати. Але я не знаю як. Я вже чотири сотні років самотній, і я гадки не маю, який зараз етикет у цих справах. Але я щасливий. Мені і цього достатньо. Цього моменту «оди грецькій вазі»[123]. Моменту, у якому поцілунок назавжди лишиться в майбутньому. У якому я дивлюся на неї, а вона — на мене.

Я раптом розумію, що хочу розгадати її таємницю не менше, ніж вона — мою. Вона трохи ближче притуляється до мене, і я охоплюю її рукою. Просто отам, на лавочці у парку. Може, цього і достатньо, щоб покохати людину. Знайти щасливу загадку, яку вічно розгадуватимеш.

Якусь мить ми сидимо в тиші, наче пара, та дивимося, як Авраам носиться парком разом зі спрингер-спанієлем. Я насолоджуюся відчуттям її голови у себе на плечі. Минає хвилини дві, мабуть. А потім раптово відбуваються одразу дві речі: мене охоплює провина перед Роуз, бо я згадую, як її голова так само лежала у мене на плечі на нашому вузенькому ліжку в Хакні. Добре, що Камілла ніяк не може дізнатися про мої спогади, хіба що моє тіло ледь відчутно напружилося. І одночасно з цим дзвонить телефон.

— Я не братиму, — кажу я.

Виклик вщухає, але потім хтось наполегливо дзвонить ще раз.

— Мабуть, краще подивитися, хто дзвонить, — каже вона.

Я дістаю телефон та бачу літеру «Г» на екрані. Треба відповісти. Треба робити саме те, що б я зробив, аби не був зараз із Каміллою. Я натискаю кнопку, і короткий момент щастя зникає, як той пакет, який кудись відносить вітром.

Я встаю з телефоном коло вуха та відходжу.

— Ти що, вже спиш? — питає Гендріх.

— Ні-ні, не сплю.

— Де ти?

— Гуляю з собакою.

— Ти сам?

— Якщо не рахувати Авраама, то сам, — кажу я так, щоб не чула Камілла, але щоб і Гендріх нічого не запідозрив. Але, мабуть, у мене не виходить.

— Так, слухай, — після паузи продовжує він, — ми декого знайшли.

— Маріон?

— На жаль, ні. Ми знайшли твого друга.

Слово «друг» мене спантеличує. Я кидаю погляд на Каміллу — у неї насуплені брови.

— Кого це?

— Твого приятеля.

— Якого ще приятеля? — я дійсно ніяк не второпаю.

— Полінезійця. Омаї. Він живий, і він ідіот.

— Омаї?

Навіть якби поруч не було Камілли, я б усе одно не був радий почути такі новини. І справа не в тому, що я не хочу бачити свого старого друга — ще й як хочу, — просто я відчуваю, що нічого хорошого з цього не буде. Омаї навряд чи хотів би, щоб його знайшли. Щастя, що охоплювало мене лише хвилину тому, здається вже абсолютно недосяжним.

— Де він? Що там за історія?

— В Австралії є серфер, який виглядає просто як чоловік на портреті Джошуа Рейнолдса, намальованому триста років тому. Називає себе Сол Дейвіс. Він надто прославився серед серферів. Люди почали пліткувати, що він ніби не старіє. В Інтернеті під його фото писали щось на кшталт: «О, та це той хлопець, що живе коло мене, він ще з дев’яностих виглядає так само!» Він небезпечний. Люди підозрюють його. Але це не все. Берлінські джерела Аґнес повідомляють, що про нього вже знають в інституті. Він у халепі.

Вітер посилюється. Камілла потирає плечі, натякаючи мені, що їй холодно. Я киваю та одними губами кажу: «Зараз ідемо». Але я не можу квапити Гендріха, ніяк не можу.

— Це…

— У тебе ж наче скоро канікули в школі?

Нічого хорошого в цьому питанні точно немає.

— Так, осінні.

— Можу замовити квиток у Сідней з двогодинною пересадкою в Дубаї. Походиш в аеропорту по крамницях — і вже вилітатимеш в Австралію. Поніжишся тиждень на сонечку.

Поніжишся тиждень на сонечку. Він те саме казав, коли посилав мене на Шрі-Ланку.

— Я думав, ми домовилися. Ти наче казав, що я матиму вісім років цього життя. Вісім років без перерв.

— Ти кажеш як людина, у якої є якір. А в тебе немає.

— У мене немає якоря, але у мене є собака. Авраам. Він уже старий — і восьми років не проживе, але я не можу просто так лишити його.

— Можеш лишити у готелі для собак.

— Він дуже чутливий собака. У нього кошмари, і він сильно страждає від розлук.

— Ти що, п’яний?

Я знаю, що не можна наражати Каміллу на небезпеку.

— Випив трохи вина. Насолоджуюсь життям. Це ж наче сенс, еге? Хіба не ти це завжди кажеш?

— Що, сам?

— Сам.

Камілла встає з лавки, тримаючи повідок. Що вона робить?! Надто пізно.

— До мене, хлопчику!

О ні…

— Аврааме! До мене!

Собака підбігає до неї.

— Це твій якір? — чую я сталевий голос Гендріха.

— Що?

— Жінка покликала Авраама. Це ж твого пса звуть Авраам?

У Гендріха вже проявилася тисяча симптомів старіння, але, на жаль, втрата слуху до них не належить.

Камілла чіпляє повідок до ошийника та знов дивиться на мене. Вона готова йти.

— Жінка?

Камілла слухає мою розмову.

— Хто