Читати книгу - "Весь світ у кишені"

Вирішивши йти до кінця, юнак нерозважливо кинувся вперед. Він замахнувся для удару, але на мить пізніше, ніж потрібно, і Блек уже встиг викинути праву руку вперед.

Кітсон відчув біль у щелепі, а тоді щось біле й гаряче вибухнуло в його голові. Падаючи, він збагнув, що нарвався на особливий удар Блека, але вже не міг нічого вдіяти. Хлопець упав долілиць, дряпаючи обличчя об гостре каміння, і, застогнавши від болю, перевернувся, підставляючи порізане обличчя пекучому сонцю. Кілька секунд він так і лежав, оглушений, а тоді зробив зусилля й підняв голову.

Блек схилився над Джипо, пильно розглядаючи його згори.

Кітсон похитав головою, а тоді непевно підвівся. Заточуючись, він підійшов до Еда. Той із суворим і лютим виразом обличчя озирнувся через плече.

— Він мертвий, — холодно й байдуже повідомив Блек. — Цей гівнюк навіть наприкінці зробив нам таке паскудство.

Алекс став навколішки біля Джипо й обхопив долонями його вологу руку.

Італієць видавався розслабленим. Його рот був привідкритим, а маленькі очі непорушно дивилися в блакитне небо.

Незважаючи на біль, що пронизував усе його побите тіло, Кітсон подумав: «Якщо Джипо помер, то чи можна сподіватися відчинити панцерник? Куш на мільйон доларів — тільки міраж. Ага, весь світ у кишені! Цього разу Морґан точно витягнув погану карту».

— Облиш його, — сказав Ед. — Він мертвий. Ми ніяк не можемо йому допомогти.

Юнак промовчав. Він тримав Джипо за руку, не відриваючи погляду від мерця.

Знизавши плечима, Блек почав довгий підйом вгору, до місця сховку броньовика.

Розділ одинадцятий

І

Двоє чоловіків спустилися доріжкою до озера й підійшли до Фреда Бредфорда, який саме читав ранкову газету. Він щойно поснідав і, відправивши дружину й сина до озера, насолоджувався відпочинком. Тепер Фред дивився на чоловіків, що наближалися до нього, і намагався збагнути, хто вони такі.

Один із чоловіків був вбраний у форму майора армії, а інший — у дешевий звичайний костюм. Його макітру прикрашав м'який капелюх із круглим пласким наголовком і загнутими крисами. Майор був невисоким білявим чоловіком із типовими військовими вусами й засмаглим худим обличчям. Погляд його блакитних очей був суворим і прямим. Його супутник — високий, кремезний, з червоним, побитим вітрами обличчям і жорсткими рисами — видався Бредфорду офіцером поліції, вбраному у штатське.

— Містере Бредфорд? — запитав майор, зупинившись навпроти відпочивальника.

— Саме так, — підтвердив Бредфорд, підводячись. — А що вам потрібно?

— Фред Бредфорд-молодший? — уточнив майор.

Бредфорд здивовано зиркнув на нього.

— Ні, це мій син, — він нервово склав газету й кинув її на стілець. — А що ви від нього хочете?

— Я — майор Делані, з контррозвідки армії, — мовив майор і махнув рукою в бік компаньйона. — А це лейтенант Купер із міської поліції.

Бредфорд тривожно поглянув на чоловіків.

— Радий познайомитися з вами, джентльмени, — він змовк, а тоді продовжив: — Ви ж не по мого хлопчика прийшли, правда?

— А де він? — запитав Купер.

— Він на озері, з матір'ю, — відповів Бредфорд. — А що взагалі сталося?

— Ми б хотіли поговорити з ним, містере Бредфорд, — сказав Делані. — Вам немає через що хвилюватися.

Цієї миті на стежині появився Фред Бредфорд-молодший, який йшов, пронизливо насвистуючи. Він припинив свистіти, коли побачив двох незнайомців. Тепер хлопчик наближався значно повільніше, пильно придивляючись.

— А ось і він, — сказав Бредфорд, а тоді повернувся до сина: — Агов, молодший, іди сюди. Де мама?

— Клеїть дурня біля озера, — зневажливо повідомив малий.

— Ти Фред Бредфорд-молодший? — запитав Делані.

— Саме так, — відповів хлопчик, підвівши погляд на чоловіків.

— Це написав ти? — запитав Делані, дістаючи з кишені конверт і витягуючи з нього аркуш паперу.

Бредфорд упізнав на папірці недбалий почерк сина.

— Саме так, — повторив малий.

Він сів навпочіпки, зняв старий солом'яний капелюх і почав наповнювати його травою.

Бредфорд тупо перепитав:

— Мій син написав вам?

— Він написав до штаб-квартири поліції, — відказав Делані. — У листі він стверджує, що знає, де вкрадений броньовик.

Бредфорд вражено зиркнув на сина.

— Молодший! Що ти наробив? Ти ж знаєш, що тобі невідомо, де він!

Хлопчик зневажливо зиркнув з-під лоба на батька, а тоді продовжив наповнювати капелюх травою. Коли він закінчив, то нахилився вперед, вставив голову у капелюх і підвівся.

— Доводиться робити саме так, — мовив хлопець немов між іншим, — бо тоді трава не випадає. А моя голова так не перегрівається. Це мій власний винахід.

Делані й Купер перезирнулися, й майор м'яко запитав:

— Де панцерник, синку?

Хлопчик сів і схрестив ноги, а тоді підправив капелюх, міцніше натягнувши його на голову.

— Я знаю, де він, — урочисто оголосив він.

— Ну, це добре, — відповів Делані, зусиллям волі стримуючи нетерпіння. — То де ж він?

— А як щодо винагороди? — запитав хлопчик, різко глянувши вгору. Його очі сфокусувалися на обличчі майора.

— Слухай, молодший, — втрутився Бредфорд, пітніючи від збентеження. — Ти ж знаєш, що тобі невідомо, де той броньовик. Ти вскочиш у серйозну халепу, якщо марнуватимеш час оцих джентльменів.

— Я точно знаю, де він, — спокійно відповів малий. — Але я не скажу цього, доки не отримаю винагороди.

— Ну ж бо, синку,— сказав Делані вже суворішим голосом. — Якщо ти щось знаєш — викладай. Твій тато має рацію: ти вскочиш у серйозну халепу, коли марнуватимеш наш час.

— Броньовик сховано у фургоні, — відповів хлопчик.

— Слухай-но, — сказав Бредфорд. — Ми вже це обговорювали. Ти не гірше за мене знаєш...

— Хвилинку, містере Бредфорде, — втрутився Делані. — Якщо ви не проти, розмовлятиму я, — він повернувся до малого: — Чому ти, синку, гадаєш, що броньовик сховано у фургоні?

— Бо я його бачив, — відповів хлопчик. — До дна трейлера вони прикріпили дві сталеві балки, щоб фургон не провалився.

— Вони? Про кого ти говориш?

— Та про тих типів, які вкрали броньовик, звісно ж.

Делані й Купер перезирнулися. Майора трохи схвилювали слова малого.

— Ти справді бачив панцерник?

Хлопчик кивнув, а тоді, насупившись, зняв капелюх.

— Прохолодна тільки спочатку, — серйозно повідомив він. — Але трава швидко прогрівається, — він витрусив траву з капелюха. — Гадаю, щоб