Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

Треба сказати, що Лестер зневажав і ненавидів невдячність, вважаючи її найгіршою й гидкою рисою, що притаманна натурам низьким, і був неприємно вражений, відкривши цю якість у Дженні. Правда, раніше він ніколи не помічав за нею цього, якраз навпаки, — однак тепер наочно переконався, що вона невдячна, і був глибоко обурений. Як насмілилась вона так образити його? Його, що, можна сказати, зробив її людиною і підніс до себе?

Лестер встав, відсунув крісло і став повільно ходити в тиші з кутка в куток. Те, що сталося, надто серйозне, і тепер треба прийти до справедливого й твердого рішення. Дженні злочинниця, і він має право її засудити. Вона винна в тому, що з самого початку приховала від нього правду, і подвійно винна, що й далі весь час обдурювала його. Нарешті йому спало на думку, що вона поділяла свою любов між ним і дитиною, — жоден чоловік у його становищі не міг би спокійно примиритися з цим. Лестера пересмикнуло від цієї думки, він засунув руки в кишені й продовжував ходити по кімнаті.

Як чоловік з характером, Лестер міг вважати себе ображеним тільки через те, що Дженні приховала існування дитини, яка з’явилася на світ внаслідок точнісінько такого ж вчинку, який вона зробила пізніше, коли уступилась йому, Лестерові? Це — приклад тих незрозумілих хиб і помилок, яких, очевидно, не може уникнути людський розум — суворий страж і суддя, коли йдеться про честь інших людей. Забуваючи про свою власну поведінку (чоловіки рідко беруть її до уваги), Лестер вірив, що жінка повинна розкривати всю свою душу тільки тому, кого кохає, і його дуже засмутило, що Дженні зробила не так. Одного разу він намагався дізнатися про подробиці її минулого. Вона тоді благала не розпитувати. От коли їй слід було сказати про дитину. А тепер... Лестер похитав головою.

Першою його думкою, коли він все обміркував, було піти й більше не бачити Дженні. У той же час йому хотілося дізнатись, як скінчилася справа. Все ж він надів пальто й шляпу і вийшов з дому; відчувши бажання випити, зайшов до пристойного бара; потім поїхав до клубу; там він блукав з кімнати в кімнату, зустрів декого із знайомих, поговорив з ними. Неспокій і досада не покидали його; нарешті, витративши три години на міркування, він найняв кеб і повернувся додому.

Смутна й збентежена Дженні довго сиділа біля дівчинки, яка спала; нарешті, зрозуміла, що небезпека минула. Зараз вона нічого не могла зробити для Вести, і поволі до неї повернулися турботи про покинутий будинок; вона відчула, що повинна виконати обіцянку, яку дала Лестеру, і до останньої хвилини виконувати свої обов’язки хазяйки. Можливо, що Лестер чекає її. Напевне, він хоче почути всю правду про її минуле, раніше ніж назавжди розлучитися з нею. З болем і страхом думаючи про те, що Лестер, звичайно, покине її, Дженні все ж вважала це тільки справедливою карою за всі її провини: вона цілком заслуговує на це!

Дженні повернулася додому об одинадцятій годині, світло на сходах уже не горіло. Вона смикнула ручку дверей, потім відімкнула їх своїм ключем. Почекавши й не почувши жодного звуку, вона ввійшла, готова до того, що її зустріне розгніваний Лестер. Але його не було. Він просто забув погасити в кімнаті світло. Дженні швидко огляділась, але кімната була порожня. Дженні вирішила, що Лестер пішов назавжди, і застигла на місці, безпорадна й розгублена.

«Пішов!» подумала вона.

У цю хвилину на сходах почулися його кроки. Капелюх його був насунутий аж на брови, пальто застебнуте на всі ґудзики. Не глянувши в бік Дженні, він зняв пальто й почепив на вішалку. Потім, не поспішаючи, зняв і почепив капелюх. Тільки після цього він повернувся до Дженні, яка стежила за ним широко розкритими очима.

— Я хочу знати все, від початку до кінця, — сказав він. — Чия це дитина?

Дженні завагалась на мить, немов готуючись до одчайдушного стрибка в темну безодню, потім промовила пересохлими устами:

— Сенатора Брендера.

— Сенатора Брендера! — повторив вражений Лестер, який найменше сподівався почути таке відоме ім’я. — Як ти могла з ним зустрітись?

— Ми з мамою йому прали, — просто відповіла Дженні.

Лестер замовк; щирість її відповіді протверезила його, і гнів його стих. «Дитина сенатора Брендера!» думав він. Виходить, цей відомий поборник інтересів простого народу звів дочку пралі. От типова трагедія з життя бідняків.

— Давно це трапилось? — похмуро запитав Лестер, насупивши брови.

— Вже майже шість років минуло, — відповіла Дженні.

Лестер у думках прикинув, скільки часу вони знайомі, потім запитав:

— Скільки років дитині?

— Їй пішов шостий рік.

Лестер хитнув головою. Намагаючись зосередитись він говорив тепер владнішим тоном, але спокійніше.

— Де ж вона в тебе була весь цей час?

— Вона жила вдома, у наших, до минулої весни, а коли ти їздив у Цинциннаті, я привезла її сюди.

— І вона жила з вами, коли я приїжджав до Клівленда?

— Так, — відповіла Дженні, — тільки я пильнувала, щоб вона не потрапляла тобі на очі.

— Я думав, ти сказала своїм, що ми одружилися, — скрикнув Лестер, не розуміючи, яким чином родичі Дженні примирилися з існуванням цієї дитини.

— Я так їм і сказала, — відповіла Дженні, — але я не хотіла говорити тобі про дочку. А мої весь час думали, що я от-от розповім тобі.

— Чому ж ти не розповіла?

— Тому що боялась.

— Чого?

— Адже я не знала, що зі мною буде, коли їхала з тобою, Лестер. Мені так хотілося зберегти мою дівчинку, нічим не пошкодити їй. Потім мені було соромно; а коли ти сказав, що не любиш дітей, я злякалась.

— Злякалась, що я покину тебе?

— Так.

Лестер помовчав; Дженні відповідала так щиро й просто, що його перша підозра, ніби вона свідомо лицемірила й обдурювала його, частково розвіялася. Зрештою, винний у всьому нещасливий збіг обставин, малодушність Дженні й звичаї її родини. Ну й родина, треба сказати! Тільки сліпі й аморальні люди могли терпіти такий стан речей!

— Хіба ти не розуміла, що зрештою все повинно розкритись? — запитав він наприкінці.