Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

А візок везла вона. Візок важчав. І чомусь не слухався її, самовільно скручував ліворуч, і, аби не штовхнути інших покупців, вона мовчки боролася з цим повстанням візка, чи не висла на ньому. Розуміючи, що рухається потворно, розставивши ноги, мало не заточуючись. І це бачать усі.

В будинку ж — почувалася захищеною. Буття перегукувалося з готуванням на «Термоміксі». Не треба охоплювати думкою весь процес чи сумніватись у результаті. Розумний пристрій сухо й безапеляційно диктує тобі найменший крок. Треба лишень просуватися так, як вимагають нові й нові, короткі накази на екрані. Не схибити в дрібниці — якщо сказано, що олії має бути 20 грамів, то наливати її повільно, слідкуючи, як змінюється позначка ваги. Ні про що інше можна не думати, не ухвалювати ніяких власних рішень — можна.

І навіть треба. Саме так, не ухвалювати власних рішень.

Короткі, точні розпорядження, де повідомляється не про кінцевий результат, про крок, який робиш зараз. Так чинив «Термомікс». І так чинив Дзюник щодо своєї чи то онучки, чи то вихованки, чи служниці.

Одного разу сказав, що запрошує в гості її мати. Навіщо — мови не було. Просто — роби, що сказано. Й Ася писала мамі, замовляла у Інтернеті квиток, застелила ліжко в гостьовій кімнаті.

Це, з Ромком, було тоді, як Дзюник сильно підупав на здоров'ї. Він уже не їздив у «Альму».

І, коли вперше відрядив Асю за продуктами із хлопцем, вона звично хотіла вчепитись у візок. Заздалегідь розуміючи: виглядатиме жахливо, і Ромко, несподіваний її казковий Ромко, посміється, згидиться.

Але він перехопив візка, сказав — «дивись краще у список, що там старий понадиктовував?» Саме так, без пієтету — «старий». Ася не образилася за дядя, Ася відчула — вони з Ромком можуть бути спільниками. Веселими спільниками! Бо й Ромка візок заносив ліворуч, але… Це — просто прикол, якщо не лякатись, а гукати до непокірного чотириколісного віслючка, отак: тпру! цоб-цобе!

Завжди пам'ятатиме, як побачила Ромка вперше. Босі, такі красиві ступні на траві. Скошена механічною косаркою трава — пахла! Косили ж і раніше, але запах цей Ася відчула вперше.

Дзюник не попереджував її про приїзд хлопця. Як завжди, нічого не пояснював. Щоправда, вона якось раніше почула, дядьо по скайпу когось чи не вмовляв: «Знову дибки, Наталю? А я кажу — якщо я думаю, що варто — значить варто! Не хоче й не може? Тоді хай пізніше не дзявкає. Гаразд, хай приїздить той, його син… Погляну».

Ромко навіть і не родич дядьові. Він сам їй розповів, що й до чого: якась Наталія, його бабуся, була колись дружиною дядя. Пізніше, по першій дружині. І був у неї син, котрому дядьо є вітчимом. Ну, а Ромко — син цього сина.

Але що їй, Асі, до цих давніх, нафталінових історій? Її історія почалася лише зараз, отак, затямте!

Почалася, коли через кілька днів по приїзді… Вже після веселого візка в «Альмі»… По тому, як Ромко крадькома підморгував їй за столом після чергової сентенції старого, що сидів на чільному місці…

Хлопець одного разу тихо ковзнув у двері її кімнати. У її вузьке ліжко.

Світла не вмикали. Але Ася була впевнена — вона бачить Ромчину усмішку. А значить, те, що мусить статися між ними — не страшне.

І було б воно досить приємним, якби… «Слухай, ти чого? Чого ти там суха? Чого стискаєш усе?»

Ася не мала відповідей. Ася злякалася, що є таки не такою, як усі. Не такою, як треба…

Ромко не гнівався. Зранку — бо спали ж, звичайно, окремо, дядьо прокидавсь раніш за усіх, не варто нариватися — він сказав їй, спокійно, весело: «Не парся. Ми це просто відкладаємо. Ось, коли…»

Коли? Ася згадувала, якою оксамитовою Ромкова шкіра була на дотик. Хай би прийшов іще. Але у слові «коли» все ж таки була обіцянка, правда ж?

Коли. Колись, незабаром. Коли Ася стане… Якою? Якоюсь собі такою, вільною, рухливою і веселою. І ліжко в них буде іншим. Не вузьким. І «там» у неї усе буде, як треба, і станеться це само собою, так?

Мамина ж гостина Асі не сподобалася. Мама була… Не такою, якою можна б пишатись, ось як. Надалі фарбувала волосся у чорне, і коли нахиляла голову, світила неапетитним світлішим проділом із сивиною.

Занадто часто вона схиляла голову. Ага, розуміла — перед Асею винна. Якщо винна, якщо винна в тім, що така чужа, і вже давно, то хай карається-кається.

Та чи кається вона? Може, й ні. Час від часу, ніби до слова, починає розповідати довгі анекдоти, хрипким від курева голосом. А коли ніхто не сміється, повідомляє: «це ж смішне!»

За вечерею, рази зо два, дядьо Дзюник казав Ромкові, аби той відкоркував пляшку вина. І мама помітно оживала. Ася подавала бокали. Для усіх. А дядьо, піднісши пляшку, питав — мовляв, кому? Ася і Роман просто кивали головами. Мама ж мовчала, і дядьо запитував окремо: «А тобі, Таню?» І вона, з ніяковим сміхом, белькотіла: «якщо дасте…»

Одного разу, по такій вечері, сказала Асі: «Ти не думай, я не п'ю. Тобто, не багато. Так, анестезія, інколи…»

Потребує анестезії, знеболюючого їй треба! Тому що, навіть якщо отак, ненадовго, зрідка, як гостя — все одно їй болить бути в однім з Асею просторі?..

Ромко, згадуючи про неї в якихось розмовах з Асею, ніколи не казав — «твоя мама».

Тільки — «Таня». Казав — несхвально. І Ася розуміла, вона мусила б обрати.

Так обере. Ромка. Мама ж свого часу обрала цього, свого Миколу, не Асю ж обрала мама!

Коли мама, дорогою з базару, де, нарешті, віднайшли нелегальні цигарки, раз-по-раз мацала придбане крізь пластиковий пакет, Асі здалось, що навіть кермувати їй стало легше.

Не тому, що тішилась її приниженням. Було таке, ніби навпаки. Ніби вона, Ася, таки доросла. А ця, не так, щоб молода, погано доглянута жінка, навпаки, маленька. Раптом захотілося купити їй, цій маленькій бідолашці… Що? Та хоч щось! Врешті-решт, було ж в Асі дещо на кишені, дядьо Дзюник давав — «на колготки, ну, й там…»

У взуттєвому магазині мама метушилася між полиць, ніби не наважуючись узяти крам до рук. Нарешті, приміряла якісь туфлі, на міцному, середньому підборі. Туфлі не пасували до колишньої мами-свята. Та вона ж уже святом