Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— Я теж так гадаю.

— Бредлі, зустріньмося незабаром знову й поговорімо як годиться, не про всі ці нервові речі, а про літературу, як колись. Я збираюся написати критичну оцінку творчості Мередіта[43]. Мені хотілося б знати, що ви про це думаєте.

— Мередіт! Так.

— І я хотів би, щоб ви побачилися з Крістіан і з нею теж поговорили до пуття. Їй потрібна ця розмова, те, що вона казала про спокутування, — не цілковиті дурниці. Це теж було б добре. Я хочу, щоб ви з нею побачились.

— Ваша, як каже Крістіан, мотивація незрозуміла для мене.

— Не ховайтеся за іронією. Господи, я наче залицяюся до вас увесь час! Прокиньтеся, ви тиняєтеся світом, наче сновида. А нам потрібно боротися одне з одним за якусь порядну прямоту. Воно того вартує, чи не так?

— Так. Арнольде, може, вам час іти? Не заперечуєте? Я, мабуть, старішаю та вже не можу так довго вести емоційні розмови, як раніше.

— Напишіть мені. Раніше ми писали один одному. Не губімо один одного поспіхом.

— Гаразд. Вибачте.

— І ви мені вибачте.

— Та йдіть уже до дідька, заради Бога.

— Старий добрий Бредлі, так уже краще! Тоді на все добре. Скоро побачимось!

Я почекав, поки Арнольдові кроки минули подвір’я, і набрав номер Баффінів. Відповіла Джуліан. Я одразу поклав слухавку й подумав: «Що вони сказали Джуліан?»

* * *

— Він знає, що ви зі мною?

— Він прислав мене до вас.

Був ранок наступного дня, і ми з Рейчел сиділи на лавці на Сохо-сквер.

Сяяло сонце, і в повітрі пахло катастрофічною порохнявою серединою лондонського літа: маслянистим, закіптюженим, пряним, пригніченим і старечим запахом. Навколо нас тупцяло кілька розкуйовджених старих на вигляд голубів, які кидали на нас важкі байдужі погляди. Хоча було ще досить рано, я пітнів.

Рейчел нахилила голову, весь час терла очі та здавалася хворою. Її кволість і стомлене набрякле обличчя нагадали мені про Прісциллу. З відсутнім поглядом, вона уникала зустрічатися зі мною очима. Сьогодні Рейчел була вбрана в бежеву сукню без рукавів. Гачок на спині був розстібнутий, блискавка защеплена не до кінця — з-під сукні виднілися грудкуваті хребці, укриті рожевим пушком. На слід від щеплення на блідому гладкому плечі впала не дуже чиста атласна бретелька. Виріз сукні глибоко вгризався в м’ясисту плоть плеча. Руде волосся сплуталося клубком, і вона постійно крутила його, смикала, затуляла обличчя, наче інстинктивно хотіла заховатися. Мені її злегка неохайна й кудлата поношеність видавалася фізично привабливою. Було в ній щось інтимне, і я зараз почувався ближчим до Рейчел, аніж тоді, коли ми разом лежали на ліжку. Тепер та сцена здавалася поганим сном. А ще я відчував до неї те заплутане співчуття, що вже пережив і пізнав раніше. Неправда, що жалість — менш вартісний замінник кохання, хоча багато тих, хто дістає її, так і думають. Дуже часто жалість і є коханням.

— Бідолашна Рейчел, ох, бідолашна Рейчел, — не подумавши, бовкнув я.

Вона засміялася, наче огризнулася, і смикнула себе за волосся.

— Так, стара бідолашна Рейчел!

— Перепрошую, я… от дідько… маєте на увазі, він так і сказав: «Піди зустрінься з Бредлі»?

— Так.

— А якими саме словами він скористався? Не-письменники ніколи не передають нічого точно.

— Ой, не знаю. Не можу згадати.

— Рейчел, ви мусите згадати. Ще й двох годин не минуло…

— Ох, Бредлі, не мучте мене. Мене всю наче порізали на шматки, подряпали й переїхали чим тільки можна, мовби плугом розчавили.

— Мені знайоме це відчуття.

— Не думаю. У вашому житті все абсолютно гаразд. Ви вільний. Ви маєте гроші. Ви хвилюєтеся через свою роботу, але можете поїхати за місто чи за кордон і віддатися роздумам у якомусь готелі. Господи, як мені хотілося б опинитися на самоті в готелі! Це був би рай!

— «Хвилювання через роботу» теж може бути пеклом.

— Усе це поверхневе і — як це слово? — легковажне. Це… забула слово…

— Необґрунтоване.

— Це не стосується справжнього життя, обов’язків. Моє життя — самі лише обов’язки. Моя дитина, мій чоловік — обов’язки. Я опинилася в клітці.

— Мені не завадило б кілька обов’язків у житті.

— Ви не розумієте, що кажете, Бредлі. У вас є почуття власної гідності. Самотні люди мають гідність. Заміжня жінка не має власної гідності, не має навіть власних окремих думок. Вона — підрозділ чоловікової душі, і він може, якщо заманеться, впорснути страждання в її свідомість, як чорнила, що ширяться у воді.

— Рейчел, мені здається, ви марите. Це сильний образ, але я ніколи не чув такої нісенітниці.

— Що ж, можливо, я описую те, що відбувається між нами з Арнольдом. Я просто пухлина на його тілі. Власного тіла в мене немає. Я не можу вплинути на нього, не можу навіть, якщо вб’ю себе. Це його зацікавило б, він вигадав би якусь теорію. А незабаром знайшов би собі іншу жінку, в якої мав би навіть більший успіх, і обговорював би з нею мій випадок.

— Рейчел, це дуже низькопробні думки.

— Бредлі, я обожнюю вашу простоту. Невже ви думаєте, що я досі розумію мову?! Ви розмовляєте з жабою, з черв’яком, що звивається, хоча його розрубали навпіл.

— Рейчел, припиніть, ви засмучуєте мене.

— Ви — чутлива рослинка, чи не так? Як подумаю, що вбачала у вас мандрівного лицаря!..

— Такого забрудненого…

— Ви були окремою територією. Розумієте?

— Широкою рівниною, де можна встановити свій намет? Чи це не влучний образ?

— Ви глузуєте з усього.

— Ні. Просто звик базікати. Ви ж не перший день мене знаєте.

— Так-так, і справді знаю. Ох, я все зіпсувала. Я навіть вас зіпсувала. Тепер Арнольд і з вами налагодить зв’язки. Він переймається вами значно більше, ніж мною. Він забирає в мене все.

— Рейчел. Послухайте. Мої стосунки з вами не частина стосунків з Арнольдом.

— Сміливі слова. Але нині вже інші часи.

— Прошу, спробуйте згадати, що він сказав уранці, знаєте, коли попросив вас…

— Ох, як ви ображаєте й дратуєте мене! Він сказав щось на кшталт: «Не думай, що тепер не можеш піти й побачитися з Бредлі. Правду кажучи, тобі краще просто зараз зустрітися з ним. Він там мало не вмирає від нетерплячки поділитися з тобою подробицями нашої останньої розмови. Чому б не зустрітися з ним і не побазікати начистоту, виговоритися нарешті? З тобою він буде