Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нью-йоркська трилогія, Пол Остер 📚 - Українською

Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нью-йоркська трилогія" автора Пол Остер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 76
Перейти на сторінку:
справу до нескінченності не можна. І саме в ту мить, коли я набрався хоробрості взятися до читання, мене оповив новий страх. Я не хотів, щоб роботи Феншо виявилися поганими, але, як виявилося, й не хотів, щоб вони виявилися добрими. Складно пояснити це відчуття. Безперечно, певну роль тут зіграло давнє суперництво, небажання гибіти в тіні блискучого Феншо — ​а ще я почувався у пастці. Я дав слово. Варто відкрити валізи, і я стану речником Феншо й говоритиму від його імені, хочу я того чи ні. Обидві перспективи мене лякали. Винести смертний вирок страшно, але і працювати на мерця — ​не набагато краще. Я кілька днів вагався між цими двома страхами, нездатний визначитися, який же гірший. Врешті-решт я, звісно, таки відкрив валізи. На той час Феншо цікавив мене менше, ніж Софія. Я хотів знову з нею побачитися, і що швидше візьмуся до роботи, то швидше матиму привід їй подзвонити.

Я не збираюся вдаватися в деталі. Зараз усі знайомі з творами Феншо. Їх читають і обговорюють, про них пишуть статті та дослідження, вони стали здобутком загалу. Оскільки мої коментарі тут узагалі потрібні, можу тільки сказати, що минуло не більше години-двох, перш ніж я зрозумів, що мої почуття тут — ​справа взагалі другорядна. Інтерес до слів, важливість написаного, віра у силу книжок переважують решту міркувань, і на цьому тлі індивідуальне життя маліє. Я це кажу не для того, щоб поплескати себе по плечу чи виставити свої дії у кращому світлі. Я був першим, а поза тим нічим не відрізняюся від інших. Якби твори Феншо виявилися слабшими, то й роль моя була б інша — ​можливо, важливіша для фіналу цієї історії. А так я був лише невидимим інструментом. Події зарухалися, і я не міг їх спинити, хіба якби вдав, що валіз не відкривав. Сюжет мчав уперед, за інерцією збиваючи все на своєму шляху.

У мене пішов тиждень на те, щоб осмислити й упорядкувати матеріали, відділити завершені твори від чернеток і зібрати рукописи в якусь подобу хронологічного порядку. Найранішим твором виявився вірш, датований 1963 роком (Феншо було шістнадцять), найпізніший датовано 1976 роком (за місяць до зникнення). У цілому, там були понад сотня віршів, роман, дві повісті та п’ять п’єс на одну дію, а також тринадцять записників із недописаними творами, замальовками, нотатками, думками про прочитане й задумами майбутніх проектів. Натомість не було ані листів, ані щоденників, ані вказівок на приватне життя Феншо. Цього я якраз чекав. Не можна все життя ховатися від світу, не навчившися замітати сліди. Та все ж я сподівався між паперів натрапити бодай на якусь згадку про себе, нехай хоч лист з інструкціями чи запис у нотатнику про те, що я розпорядник його літературної спадщини. Але нічого не було. Феншо лишив мене на самоті зі собою.

Я подзвонив Софії, й ми домовилися повечеряти разом наступного дня. З того, що я запросив її до модного французького ресторану (геть мені не по кишені), вона мусила здогадатися, як я сприйняв твори Феншо. Але поза цим натяком на те, що є підстави святкувати, я нічого не сказав. Я хотів, щоб події розгорталися у власному темпі — ​без різких рухів, без поспішних жестів. Щодо творів Феншо сумнівів не було, а ось із Софією я не хотів квапитися. Від моєї поведінки залежало забагато, завеликих збитків можна завдати, схибивши на початку. Тепер ми із Софією пов’язані, навіть якщо вона цього ще не знає — ​нехай тільки тому, що разом розпоряджатимемося спадщиною Феншо. Але я хотів більшого і прагнув, щоб Софія цього теж захотіла. Намагаючись погамувати запал, я наказав собі шануватися й думати на випередження.

Вона прийшла у чорній шовковій сукні і з маленькими срібними сережками, а волосся зачесала назад, відкривши шию. Зайшовши до ресторану й побачивши мене при барі, послала мені теплу змовницьку усмішку, ніби підтвердила, що свідома власної краси, але водночас відзначаючи химерність обставин чи й насолоджуючись ними, явно свідома того, які дивні наслідки матиме ця мить. Я сказав їй, що вона виглядає пречудово, а вона майже вередливо пояснила, що це вперше вийшла в люди, відколи народився Бен — ​і що вона хоче «щось змінити». Після того я перейшов до справ і намагався тримати себе в руках. Коли нас провели до столика й посадили (біла скатертина, важкі срібні виделки й ножі, червоний тюльпан у тонкій вазі між нами), я відповів на її другу усмішку розмовою про Феншо.

Її, здається, анітрохи не здивували мої слова. Це для неї ніяка не новина, а давно утверджений факт; я тільки підтвердив те, що вона й так уже знала. Як не дивно, вона, здається, не тішилася. Трималася обережно, що трохи збивало з пантелику, і я розгубився. А тоді поступово почав розуміти, що її почуття не надто відрізняються від моїх. Феншо зник з її життя, і в неї можуть бути вагомі підстави не тішитися нав’язаній ноші. Видавши твори Феншо і присвятивши себе зниклому чоловікові, вона буде змушена жити минулим, й хай би яке майбутнє вона спробувала собі вибудувати, на нього кине тінь та роль, яку муситиме грати — ​офіційної вдови, музи покійного письменника, прекрасної героїні трагічної історії. Нікому не хочеться встрягати у вигадку, особливо в реальності. Софії ще тільки 26 років. Вона надто молода, щоб жити чужим життям, надто розумна, щоб змиритися із життям, яке не повністю їй належить. І байдуже, що вона кохала Феншо. Феншо загинув, час іти далі.

Вона нічого з цього не сказала прямо. Але таке відчуття висіло у повітрі, й нехтувати ним не можна. Враховуючи мої власні застереження, дивно брати справу у власні руки, однак я розумів, що якщо не закасаю рукави й не почну, роботи ніколи не буде зроблено.

— Вам, власне, й не треба в це влазити, — ​сказав я. — ​Нам, звісно, потрібно буде радитися, але це не забере багато вашого часу. Якщо ви згодні перекласти рішення на мене, думаю, вам це не справить великих клопотів.

— Звичайно, я покладаюся на вас, — ​сказала вона. — ​Я про це нічогісінько не знаю. Якби я спробувала сама цим зайнятися, то вже за п’ять хвилин заплуталася б.

— Важливо пам’ятати, що ми на одному боці. По суті, питання в тому, чи можете ви мені довіряти.

— Я вам довіряю, — ​сказала вона.

— Але ж у вас немає для того підстав. Бодай поки що.

— Знаю, але все одно довіряю.

— Отак просто?

— Так, отак просто.

Вона знову мені усміхнулася, й до кінця вечері ми не сказали про твори Феншо ні слова. Я збирався обговорити всі деталі — ​з чого починати, які видавці можуть зацікавитися, з ким зв’язатися й таке інше — ​але це перестало видаватися мені важливим. Софія не хотіла про це думати, й коли я запевнив, що їй того і не доведеться робити, її грайливість поступово повернулася. Після кількох непростих місяців у неї нарешті з’явилася нагода про все забути, бодай на певний час, і я бачив, що вона хоче тішитися простими насолодами: ресторан, їжа, сміх людей навколо, той факт, що вона тут, а не деінде. Вона хотіла насолодитися, і хто я такий, щоб їй не підіграти?

Я того вечора тримався добре. Софія мене надихала, і я швидко розпалився. Я жартував, розказував історії, показував фокуси з виделками. Вона була така гарна, що я не міг відвести очей. Я хотів, щоб вона сміялася, я хотів

1 ... 53 54 55 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"