Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

сниться. Отак ми й сиділи, мало не до півдня, над Стьопою — мов няньки над немовлям, що хропіло, як трактор. Ну що? — Ви що? — стрепенається наполохано Стьопа. Снилося? — А-а-а, — Стьопа повільно прочунює. Ну і? — питаємо. Наші, — каже Стьопа. Ти впевнений? — питає Толік. На всі сто, — запевнює Стьопа. Я так і думав, — каже Вітя. Молодці, — кажу я. Давай, — каже Толік. Що? — не розуміє Стьопа. Картинку. З-під бушлата, який сьорбнув за своє життя, а зараз правив Стьопі за подушку, Стьопа добуває газетний клапоть з груповою світлиною національної збірної, посередині тренер, обабіч півколом футболісти, на лівому фланзі капітан, шкіряний м’яч у чорні і білі квадратики. Що, чуваки, — каже Толік, чи то до нас, чи до футболістів на фотографії. Толік собою розчулений. Геніальною ідеєю, народженою в хитромудрих сплетіннях його ніким, крім нас і рідної матері, не визнаних вундеркіндівських звивин. Довго не думаючи, Толік біжить — у його кишені лотерейна квитанція і десятка, які невдовзі мільйонами стануть.

Привіт. — Боже помагай, — каже Стьопа. Готові? Ми що, — каже Стьопа, — ми завжди. Молодчаги, — підбадьорює незнайомець, — а то вже, бачу, розкисли були. Ви і є майстер? — запитує Вітя. Історія починає нагадувати кіно з інспектором, який наприкінці виявляється розшукуваним злочинцем. Майстер зараз буде, його звати Сергій Володимирович, прошу любити і шанувати. А Вас як звати? — питає Стьопа. Мене можете й так шанувати, — каже незнайомець, — можете, зрештою, й не любити. У нас тут усе по-діловому, — каже Вітя. От і чудово. А ось і Сергій Володимирович, — незнайомець показує на чоловіка, який саме виходить із жовтого москвича: кошлате волосся, така сама кошлата борода — не лице, а маска, що ось-ось з’їде і перекособочиться. Позаду підтюпцем водій — низький, незугарний, коротко стрижений жевжик, наче спотворена тінь Сергія Володимировича, його матеріалізована душа. Набурмосено і скептично Толік роздивляється тачку, модель кінця сімдесятих. Стара? — підхоплює його погляд незнайомець. Не нова, — буркає Толік. З мерседесами не позмагається, — зітхає водій і за сумісництвом помічник Сергія Володимировича. Серій Володимирович, — відрекомендовується Сергій Володимирович. Ми в курсі, — киває Стьопа. Дуже приємно, — каже Сергій Володимирович. Не впевнений, — буркає Толік. Ми щойно розгортаємося, — пояснює незнайомець, — скоро на мерседесі й ферарі вишиватимемо — разом із вами, звичайно. Ви нам локшини на вуха не вішайте, — каже Вітя, тоді як Сергій Володимирович незворушно дістає сумку і вивільняє з чохла відеокамеру. Ги-ги, — гигикає Стьопа, — камера для виривання зубів. Ви будете рвати, — каже Сергій Володимирович, звертаючись до Стьопи. Чому я? — непокоїться Стьопа. Тому що я буду знімати. То ви не дантист? — питає Вітя. Оператор, — каже Сергій Володимирович. Ви йому операцію будете робити? — ще більше непокоїться Стьопа, косячись у мій бік. Я ж сказав, — повторює Сергій Володимирович, — Ви будете робити. Я?! — Стьопу поймає жах. Без наркозу, — додає Сергій Володимирович. Він жартує, — це незнайомець. Отже, наркоз буде? — наполягає Вітя діловим тоном, — без наркозу ми не дозволимо. Звичайно, буде, — розпливається Сергій Володимирович і до водія: — Сашко, давай аптєчку. Аптечка достоту така, яка припадає порохами під склом — таким чином, щоб її бачив даїшник. Сергій Володимирович схвально киває, і тоді водій добуває з аптечки ампулу з прозорою рідиною й одноразовий шприц. Горілку, — командує Сергій Володимирович, і незнайомець простягає пляшку неміроff. За неміроff во всём мире! Ні-ні, — махає руками Стьопа. Ми не п’ємо, — каже Вітя. Толік нічого не каже, лише відвертається. Для дезінфекції, — пояснює незнайомець, і Стьопа примирливо опускає руки, а Вітя полегшено акає. А ви що гадали — його заливати? — сміється Сергій Володимирович. Треба їх розсадити, — каже Сергій Володимирович, — так щоб усе поприродніше. В натурі, — підтакує водій. Ви сідаєте сюди, — розпоряджається Сергій Володимирович, і водій з люб’язною незворушністю садить мене туди, куди вказав Сергій Володимирович. Хто тягне? — запитує Сергій Володимирович. Стьопа, — буркає Толік. Та я... — мнеться Стьопа. Може, він? — втручається Вітя, показуючи на водія. Не той ефект, — розводить руками Сергій Володимирович, окидаючи водія у штанах і сорочці з закасаними по лікоть рукавами. Пане Стьопо, сміливіше, — підбадьорює Сергій Володимирович, — стоїте тут і весь час пам’ятаєте, що триматися слід трошки збоку, не заважаючи камері. Ви, — Сергій Володимирович показує на Толіка з Вітею, — звідси заглядаєте, що робить Стьопа, вдаючи, що Вас переповнює співчуття до товариша, якого спіткало горе. Горе? — здригаюсь я. Про горе ми не домовлялися, — заявляє Вітя і рішуче дивиться на незнайомця. Нуууу, — дудонить Сергій Володимирович, — я ж не Вас хвилюватися прошу — навпаки, Вам належить розслабитися і насолоджуватися. Кайф ловити, — гигикає водій. Шприц! — командує Сергій Володимирович. Водій розбиває ампулу. Широко відкриваємо рота, — диригує Сергій Володимирович, і голка проштрикує ясна. Прекрасно, — каже Сергій Володимирович, вибираючи місце для відеокамери, і його рухи нагадують танець — взад і вперед, вліво і вправо. Ну як? — освідомлюється водій. Я не можу нічого відповісти, відчуваючи, як мій рот відмовляється слухатись. Він хоче щось сказати, — верещить Стьопа, помітивши, як недоладно я ворушу губами. На три поїхали, — каже Сергій Володимирович. Стоп, — командує Сергій Володимирович, — нитка. Незнайомець біжить до машини і повертається з тонкою шовковою ниткою. Дивися уважно, — каже водій Стьопі, накидаючи петлю на мій зуб. — Тримай. Стьопа лякливо бере кінець. Тягнеш, і петля зашморгується, ось так, — демонструє водій. Питання є? На три починаємо, повільно, без нервів — головне не смикати. Увага, — командує Сергій Володимирович, і водій з незнайомцем відступають кілька кроків назад. Раз, два, три! На «Три!» у відеокамері спалахує червоний ґудзичок. Стьопа тягне. Нитка напинається, як волосінь над ставком. На Стьопиному чолі краплинами виступає піт. Стоп! — обрубує Сергій Володимирович, і червоний ґудзичок гасне. Кусачки, — розпоряджається Сергій Володимирович. — Продезінфікувати! Незнайомець поливає кусачки прозорим, мов тала вода в лісовому струмку, неміроff. Давай, — каже Сергій Володимирович, звільняючи мій зуб від шовкового зашморгу, — а Ви, пане Стьопо, перепочиньте. Водій орудує незворушно, наче не водій він, а стоматолог зі стажем. Мій зуб покидає насиджене десятиліттями місце — жовтий, у двох місцях почорнілий, з міцним довгим