Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

— І що нам зараз робити далі, коли ми знову перед парканом, коли розширення Європи зупинилося акурат перед нами і все? Стукати і нагадувати, що ми також є частиною Європи?

А: — Якщо той перший досвід був успішний, досвід Кундери та його сучасників, то треба й нам тепер критичну кількість сильних індивідуумів, які про це постійно нагадують і не дадуть собі замилити очі якимись дрібнішими пропозиціями з європейського боку: «А от ми вам безвіз, а от ми вам східне партнерство» — і так далі. Тобто ми — Європа. Ми теж частина Європи. «І ми в Європі», як Франко писав. І ця теза повинна бути знову реінтерпретована, оновлена, звичайно ж, аргументована і красиво художньо подана.

— Чи в такому сенсі можна творчість і Жадана, і Забужко назвати частиною виконання цього завдання?

А: — Запитай про це в Сашка.

Б: — Варто би їх самих запитати. Не щоб почути правильну відповідь, а щоб знати, чи вони ставлять перед собою таке завдання. Але ставлять чи не ставлять, а об’єктивно, я думаю, якоюсь мірою виконують. Кожен успіх української літератури в Європі сприяє тому, щоб нас там усвідомлювали як Європу. А в цьому разі успіхи очевидні. Згадати хоч би й премію «Анґелус», яку після Юрка вже отримали якраз Сергій Жадан і Оксана Забужко. І символічно, що це премія саме для країн Europy Środkowej. А у нас цих премій уже три! Більше, ніж у будь-кого з-поміж двадцяти країн. Тобто можемо тепер хвалитися, що в літературному сенсі ми і є найбільші центральноєвропейці. І в цьому контексті моє особисте ставлення до того чи іншого автора — річ другорядна. Ну, я не приховую, що стилістично мені Забужко важко витримувати. Це не в категоріях «подобається — не подобається», я просто фізично страждаю, читаючи її. В «Амадеусі» Формана є епізод, коли до Моцарта приїжджає теща і починає на нього кричати колоратурним сопрано, який він поганий, лиш одна вона розумна і знає, як треба жити. Моцарт ошелешений, але потім із того вереску робить арію для «Чарівної флейти», витягує свою користь… Я, коли починаю читати Оксану Забужко, маю враження, що мені вже на першій сторінці заклало вуха. Але не кидаю, читаю далі і теж знаходжу користь для себе. Не так давно я розмовляв з Адамом Міхніком, і він годину розхвалював «Музей покинутих секретів», казав, що пані Оксана відкрила йому очі на певні українські проблеми. То я не сперечався, кивав головою, бо тішуся, якщо українська книжка дістає визнання в Європі, та ще й серед таких людей, як Міхнік. А Жадан… Він, звичайно, так само своїми книжками і виступами в Європі доводить, що Україна — це Європа. Але припускаю, що для нього самого важливішим є завдання доводити, що Схід України — це Україна. А Європа як така — це не дуже його тема. Пам’ятаю таку фразу в Юрка Прохаська: «Для мене, — приблизно так каже Юрко, — між Берліном і Віднем лежить культурна і цивілізаційна безодня. А для Жадана це все якась одна й однаково паскудна цивілізація». Це було сказано після збірки «Біґ Мак». Може, тепер це трохи змінилося…

А: — Почекай, Юрко трохи перебільшив…

Б: — Підсилив ефект.

А: — Пересилив. Безодня — ні. Це різні міста однієї цивілізації.

Б: — Думаю, він мав на увазі різні культурні традиції і той факт, що для галичанина Відень — це колишня столиця, а Берлін — дещо інший світ. Тоді як для Жадана вони йдуть через кому… Зрештою, Берлін теоретично мав би бути навіть ближчий харків’янину — такий Нью-Йорк Європи.

А: — Але таке вже в Юрка Прохаська власне збільшувальне скло. Воно набагато потужніше, бо він дуже сконцентрований на тій «віденськості», й відповідно це аж так виразно бачить. Мабуть, як безодню, добре. Дозвольмо, звичайно, кожному мати свої візії.

Б: — І дозвольмо собі порадіти за кожного, хто чогось досягає.

— А якщо повернутися… Ти згадав, що у чеській літературі були лінії протистояння…

А: — Ні, тут не лінії протистояння, а…

— Ну, так, радше полюси, полюси літератури, два способи видження світу…

А: — Той, хто не читає чеською в оригіналі й не має богемістичних навичок, тобто знання чеської філології (скажімо, я), тому складно це аргументувати на якихось прикладах. Залишається лише вірити тому, що про Кундеру і про Грабала кажуть їхні, чеські, літературознавці. А вони кажуть, що то репрезентанти двох абсолютно різних чеських мов. От, мовляв, є насправді дві різні чеські мови. Одною з них професори читають лекції в Карловому університеті, наприклад. І зовсім іншою роботяги після робочого дня варнякають, коли попивають пиво у своїй типовій кнайпі, яка в них називається hospoda.

— Тобто високий і низький стиль?

А: — Умовно кажучи, так. Тобто Кундера є репрезентантом професорської мови, а Грабал — кнайпової. Я розумію, що це схема, але схеми теж часом потрібні. Та не можна від цього вибудовувати в цілому якесь протистояння всередині чеської літератури. Хоча стає зрозуміло, чому ті чеські читачі, які закохані в Кундеру, не сприймають Грабала, й чому навпаки. Я не знаю нічого про стосунки Кундери з Грабалом. Наприклад, чи ця полюсність відбивалася на якомусь особистому рівні. Мені здається, що ні, не повинна б. Але в кожному разі це такий іманентний конфлікт, до того ж невирішуваний, тому що так є. Нам залишається лише повірити