Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Юрій Коллард, навівши цю цитату, додає від себе: «На жаль, Шановний автор не сказав, коли й де таке було?»
Я думаю, що можу дати докладну відповідь. А саме: наприкінці січня 1919 р. ми з Євгеном Харламповичем Чикаленком їхали разом в одному вагоні з Підволочиська до Тернополя. Розповідаючи мені про різних політичних діячів, Чикаленко розповів мені і про Миколу Міхновського (якого він справді не любив) такий факт.
Якось у місяці лютому 1917 р., коли вже було ясно, що цар на троні довго не вдержиться, до Є. Чикаленка зайшов М. Міхновський із таким своїм планом: російська держава переживає критичний момент. Військо відмовляє вже послуху. Царський трон тріщить і не сьогодні-завтра впаде. Ми, українці, могли б ще спасти трон для російського царя, поставивши цареві такі умови: на фронті відділити українців-вояків в окремі українські частини. До українського організованого війська видати відозву і наказ про сувору карність і порядок. Російські війська занархізовані. В них відібрати зброю й пустити додому. Війну негайно припинити, а озброєні українські полки частинно направити в столицю для охорони порядку і таким способом забезпечити російському цареві його корону.
За це цар має зобов’язатися поновити статті Б. Хмельницького і власною присягою забезпечити, що ні російські урядники, ані військо не сміють переступити кордонів України. Таким способом Україна, забезпечивши себе власною військовою потугою, мала б зайняти домінуюче становище у двоєдиній монархії.
«Я назвав цей план диким, — продовжував Є. Чикаленко, — і сказав, що ні я, а ніхто з інших членів української громади його піддержувати не буде...»
Такий план дійсно відповідав способові дії Миколи Міхновського, тому після абдикації царя він негайно почав його здійснювати: зараз же став організовувати українське військо. Але на ті часи і за тих людей, що були коло царя і в Україні, він дійсно виглядав дико, бо на нього з певністю не пристали б ні Гучков, ні Мілюков, ні Керенський, ні наші Чикаленки, Мартоси й Винниченки.
В оббріхуванні М. Міхновського від соціалістів сьогодні не відстають і наші півсоціалісти, себто люди, що духово не можуть сприйняти націоналістичної концепції. Зразком таких являється т. зв. УРДП та її апологети й ідеологи.
Один із них — Юрій Дивнич[253], напр., уживає такого способу, щоб підірвати політичний кредит М. Міхновського. Він у примітці, ніби мимоходом, подає увагу:
І. Мазепа (український соціал-демократ. — В. А.) в цитованій праці «Підстави нашого відродження» (стор. 164) наводить витяги із спогадів Д. Антоновича (львівське «Діло» з 29 березня 1937 р.) і Є. Чикаленка; там читаємо, що й М. Міхновський боявся (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) на початку революції проголошення самостійності України, зважаючи на можливий «страшний терор» (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) кадетів та інших сил післяцарської Росії...
Юрієві Дивничеві напевно невідомі відносини між М. Міхновським і автором «Неіснуючого питання», як рівно ж і засоби, що їх уживав у полеміці автор «Підстав нашого відродження» — український соціал-демократ і міністер УНР Ісаак Мазепа. Дивничеві досить їх авторитетного твердження, щоб ввести в блуд довірливого читача. Але для людини, що особисто знала Миколу Міхновського, такі засоби, як Юрія Дивнича, — видаються аж надто прозорими.
В тій же своїй брошурі (стор. 49) Дивнич пише таке:
Єдина самостійницька партія Міхновського ще більше запізнилася на поле бою, ніж партія Липинського... Ні він (М. Міхновський), ні його однодумці за ввесь 1917 рік не відважилися на гасло негайного виходу України з чужої для неї війни. Адже негайний вихід України з війни означав вхід її у власну державність...
Відповідь на цю сентенцію найліпше дає подане вище оповідання Є. X. Чикаленка. Зрештою, відповіддю можуть служити також і настрої, і праця авторів усіх чотирьох універсалів Української Центральної Ради! Отже, безсторонній читач з наведених фактів хіба найліпше може собі уявити як дійсну постать Миколи Міхновського, так і всі оті засоби, яких вживають його вороги для дискредитації не так його самого, як його ідеї, якої нібито щирими адептами вони сьогодні себе висувають: річ-бо йде про історичну спадщину державного будівництва України, що нею не по праву хочуть ко — ристатися українські соціалісти.
Але для об’єктивного історика українського державного будівництва постать Миколи Міхновського цілком ясна, незважаючи на те, як і хто намагається кинути на неї тінь. М. Міхновський — державник і націоналіст, духовий батько всіх теперішніх визнавців тих концепцій: чи то консервативно-державницької В’ячеслава Липинського, а чи революційно-націоналістичної Дмитра Донцова однаковою мірою.
На нашому політичному обрії Микола Міхновський ясна зоря, і то зоря першої величини.
Визвольний шлях. — 1974. — № 6. — С. 588-617.
Михайло Сосновський. Микола Міхновський і Дмитро Донцов — речники двох концепцій українського націоналізму
Український націоналізм як ідеологія і як зорганізований політичний чинник в українському національному житті — явище в українській історії відносно молоде, яке своїми початками сягає кінця XIX століття. Розвиток українського націоналізму припадає на роки між двома світовими війнами. Початковий етап українського націоналізму пов’язаний з постаттю Миколи Міхновського, а другий етап, після Першої світової війни, — з постаттю Дмитра Донцова. Міхновський і Донцов відіграли в розвитку української націоналістичної думки особливу роль, започатковуючи певні ідейно-програмові концепції та формулюючи окреслені світоглядні позиції. У цьому моєму огляді я хочу докладніше проаналізувати роль і місце Міхновського і Донцова в розвитку українського націоналістичного руху та його ідеології, а також насвітлити провідні ідеї, що їх вони видвигнули і прищепили на українському ґрунті.
У нас вже прийнято шукати початків українського націоналістичного руху в ініціативі кількох студентів, які в 1891 р. заснували Братство тарасівців, ставлячи собі за мету змагання за привернення прав українському народові. В 1893 р. це Братство опублікувало відоме «Profession de foi молодих українців», в якому не тільки наголошено примат нації у противагу до інтересів індивідуальних чи групових, але також визначено як першочергове завдання української людини змагатися за політичне визволення української нації. Душею Братства тарасівців і автором «Вірую молодих українців» був тоді ще студент Микола Міхновський, на долю якого припало покласти підвалини під зорганізований український націоналістичний рух.
Багато ширше і докладніше своє націоналістичне «вірую» Микола Міхновський виклав у 1900 р. в брошурі «Самостійна Україна», що появилася накладом новозаснованої Революційної української партії,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суспільно-політичні твори», після закриття браузера.