Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

а відтак у програмі Української народної партії: «Десять заповідей Української народної партії» треба вважати за завершення процесу оформлювання на українських землях нової націоналістичної ідеології у роках перед Першою світовою війною. Микола Міхновський не тільки був першим, хто виступив з націоналістичними ідеями і не тільки з гаслом самостійної України «від Сяну по Кавказ», але й був першим, хто зробив спробу надати українському націоналізмові зорганізовані форми. Такою спробою було утворення Української народної партії з власною, цілком націоналістичною програмою.

Що ж являв собою український націоналізм з-перед Першої світової війни? Якою була політична філософія Миколи Міхновського, основоположника модерного українського націоналістичного руху? На ці питання треба дати найвичерпнішу відповідь, якщо хочемо зрозуміти ґрунт, на якому розвинувся український націоналізм перед Першою світовою війною, а відтак між двома світовими війнами, а зокрема зрозуміти роль, яку відіграв у його дальшому розвитку Дмитро Донцов, зайнявши після Першої світової війни місце провідного українського націоналістичного публіциста і теоретика. Це останнє тим важливіше, бо в останні роки свого життя, вже після Другої світової війни, Дмитро Донцов заперечив роль Міхновського, твердячи, що не Міхновський, а він, Донцов, «назву та ідею націоналізму... виніс на форум політичний... в 1926 році»[254].

Український націоналізм, який вийшов на історичну арену під кінець XIX століття, був не тільки, як це твердять деякі автори, однозначним «з активною національною свідомістю та патріотизмом», чи виключно «самостійництвом»[255], але специфічним ідейно-політичним напрямком, який визнавав примат нації та національний принцип за підставові в організації політичного життя цілого світу. Мало того, український націоналізм того періоду виступав з виразним постулатом, що «Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів», декларуючи водночас, що ворогом українського народу є кожен народ, який посягає на право українського народу жити вільним і незалежним життям. На ці особливості українського молодого націоналістичного руху в Україні звернув був увагу Михайло Грушевський, пишучи ще в 1908 р. про «носителів національної виключності, темного націоналізму, шовінізму, темних інстинктів, обгорнених плащем національним», і підкреслюючи, що «поступове українство останніх десятиліть зігнало його з поля», визнавши важливим, «щоб національне усвідомлення українського громадянства, українських мас, осталось під прапором українства культурного, поступового, свобідного від всякої національної виключності, націоналістичного канібалізму і реакціонерства»[256]. Мова тут власне про той політичний рух на українських землях, виразником і речником якого був Микола Міхновський. Іншими словами, не йдеться тут про націоналізм як «активну національну свідомість та патріотизм», бо були національно свідомими і патріотами і Михайло Грушевський, і українські демократично-ліберальні та соціалістичні політичні кола, але про цілком інший світогляд і про інше розуміння національного ідеалу. Очевидно, Микола Міхновський був самостійником і в «начало» своєї політичної програми поклав засаду про «самостійну Україну». Не є тут суттєвим той факт, що він цю свою засаду доводив історично-правними аргументами, відкликаючись до постанов Переяславської угоди з 1654 р. Засадничим є те, як він розумів ідею нації та її неминучу перемогу у цілому світі. У «Самостійній Україні» він дав цьому такий вислів:

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Ці з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ці з’явища — це уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів... Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин[257].

Ставши на таких вихідних ідейних позиціях, Микола Міхновський у той сам час визначив і другу засаду українського націоналізму, а саме, що здійснення національного визволення прийде у висліді переможної боротьби з поневолювачем. Завданням українського націоналізму є зорганізувати народ до цієї боротьби, яка має закінчитися утвердженням «одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від Карпатів аж по Кавказ».

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться, — писав Микола Міхновський. — Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’ язок... Війна провадитиметься усіми засобами, і боротьба культурна уважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації[258].

Такого роду декларацію ідейних принципів у «Самостійній Україні» Микола Міхновський невдовзі доповнив досить широко опрацьованою політично-соціальною програмою, що її прийняла Українська народна партія. Програма УНП включає боротьбу за політично-державне унезалежнення України та передбачає побудову на українських землях справедливого соціального демократичного ладу. Майбутня українська держава ввижалася Міхнов-ському, як «республіка українських робочих людей», тобто селян і робітників. Для своєї соціальної програми Міхновський адоптував засади соціалізму, вважаючи, що тільки здійснення соціалістичного ідеалу «може остаточно задовольнити український і інші народи, знищити визиск, безправ’я, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні»[259].

У Міхновського ми подибуємо дуже вдале поєднання національного з соціальним, що знайшло своє особливе віддзеркалення у сформульованому ним гаслі — заклику до поневолених народів єднатися в боротьбі проти на-родів-поневолювачів за здобуття національної волі та здійснення соціальних цілей. «І ми виголошуємо новий поклик, — писав Міхновський. — Робітники поневолених націй, єднайтеся для спільної боротьби за свої національно-політичні, духові й економічні інтереси проти пануючих націй, під умовою обопільного признання своїх національних прав»[260].

Приймаючи соціал-демократичну програму, Міхновський відкидав марксистське гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», бо він не вважав за можливе поєднання інтересів пролетаріату панівної і поневоленої націй. Не принесе порятунку поневоленій нації також перемога демократії в нації-поне-волювача, бо тоді, як казав він, «коли демократія пануючих націй виб’ється на свободу, коли вона запанує, коли вона стане при державній владі, тоді сподіватися на співчуття до поневолених націй можна ще менше. Тому треба знести національне панування на цілому світі вже до того часу, поки розв’яжеться соціальне питання, поки демос виб’ється на