Читати книгу - "Наосліп, Ерін Кас"

Та встигаю зникнути за дверима, перш ніж він до мене підійде. Притуляюсь до стіни й заплющую очі. Голова відмовляється думати, у вухах такий набридливий писк, наче зараз втрачу свідомість. Проходжу до вбиральні й вмиваюсь холодною водою, шум трохи затихає. В грудях наче діру пробили, намагаюсь глибоко вдихнути, але не виходить. Коли чую стукіт у двері, смикаюсь і затамовую подих.

— Соню, — чую голос Назара й відчиняю двері. В очі не дивлюсь, проходжу та сідаю на стілець.

— Цей чоловік питав про тебе й чекав, поки вийдеш. Хто він?

— Не питай. Можна мені піти? — дивлюсь на нього, ледь стримуючи сльози.

— Так, звісно. Вже третя година. Тобі погано? Давай я тебе проведу?

— Так, будь ласка, — підводжусь, одягаю куртку й дивлюсь на хлопця.

— Ти його знаєш, так? — питає він.

— Він — моя невдала зміна в особистому житті. Я дурепа,— схлипую, а хлопець мовчки мене обіймає.

— Я викличу тобі таксі, а ввечері зайду. Добре?

— Угу, — киваю, а потім мовчки поспішаю за ним.

Не пам’ятаю, що саме мені говорила Аліна, але, здається, їй сподобалась моя робота. Коли ми спускаємось, таксі вже чекає. Назар допомагає сісти й навіть оплачує проїзд. Потім про це подумаю, зараз сильно болить голова. Телефон у сумці постійно озивається викликом. Я не дивлюсь, хто телефонує, здогадуюсь. Та говорити з ним не буду. Дивлюсь у вікно, але перед собою досі бачу ту картину, де вона вішається йому на шию, і чую голос, коли називає «котиком». Кривлюсь від згадки й стримуюсь, щоб не заплакати при сторонній людині.

У гуртожитку підіймаюсь на свій поверх та зачиняю двері на замок. Знімаю куртку й лягаю на ліжко. Сліз, на диво, немає, лише біль, що розриває все всередині. Дивлюсь у стелю й тільки зараз розумію, наскільки була дурною. Навіщо я йому? Це питання крутилося у голові весь час. Бо йому сумно! Від нудьги вирішив спілкуватися з наївною студенткою, яка одразу закохалася по вуха. Телефон так і продовжує дзеленчати в сумці, я його навіть не дістаю. Надворі стемніло, а я так і лежу, дивлячись у стелю. Схоже, що задрімала на хвилинку, бо розплющую очі від яскравого світла.

— Фух! Соню! — вигукує Лія на всю кімнату. — Ти чому тут? Як я злякалася! — підходить до мене й уважно дивиться на обличчя. — Що сталося? — питає серйозно, а я гірко усміхаюсь.

— Ти мене попереджала, — кажу тихо, — а я не послухала. Сама винна.

— Це Саша? Він тебе образив? Як? — подруга сідає біля мене.

— Я була на стажуванні. Він прийшов з якоюсь жінкою. Обирали для неї взуття, — відчуваю в очах вологу. — Вона називала його «котиком» і вішалась на шию. Це… — схлипую й сідаю на ліжку.

— От халепа, — підсідає ближче й обіймає мене. — Ти впевнена, що все так плачевно?

— Сама бачила її обійми і його спокій.

— От же ж… Козел! — вигукує розлючено. — Хто ця щуриха?! Яка вона? — підскакує й починає ходити по кімнаті.

— Не знаю, хто. Я її вперше бачу. Висока, худа й волосся, як у відьми висить.

— Та хтозна, — сідає знов на ліжко й з жалістю дивиться на моє обличчя. Простягає руку й витирає сльози. — Моя, кицю, мені так шкода.

— Я дурепа, Ліє… — вже не стримую сліз і знову потрапляю в обійми подруги.

В цей момент двері з гуркотом відчиняються, змушуючи дівчину смикнутись. Не хочу, щоб мене бачили в такому стані, хто б це не прийшов.

— Ти навіщо сюди прийшов?! — вигукує дівчина й підскакує з ліжка. Повертаю голову на її крик і бачу Сашу. Вона стає й закриває мене собою. Витираю обличчя, бо не хочу, щоб він бачив мої сльози. Руки трусяться, а на серці біль. Бачити його наживо, ще гірше, ніж згадувати з тією шваброю.

— Вийди, Ліє, нам потрібно поговорити, — говорить тихо, але роздратовано.

— От іще! Навіть не подумаю. Це ти забирайся з нашої кімнати. Негайно! — не стримує себе в емоціях дівчина. Зараз вона стоїть і захищає мене від свого брата. Я про таку подругу навіть не мріяла.

— Ліє, вийди, я сказав! — гаркає на всю кімнату чоловік, а я з переляку смикаюсь.

— Тільки спробуй її ще раз образити, — шипить на нього, але виходить. Я б від такого тону вже забігла за тридев’ять земель. Бачу, який він злий, очі метають блискавки, губи стиснуті в тонку лінію, рухи напружені. Він підходить до ліжка й декілька секунд мовчить. Я не дивлюсь в його бік.

— Софіє, що це за цирк був? Ти чому не відповідаєш на дзвінки? — трохи стримується, але це погано виходить. Тон холодний і роздратований.

— Навіщо? — в моєму ж голосі жодних емоцій.

— Бо ти все не так зрозуміла. Вигадала собі те, чого немає.

— Байдуже, що там у вас є. Достатнього того, що я бачила.

— Ти нічого такого не бачила.

— Нічого такого, — повторюю його слова, наче куштуючи їх на смак. — Тобто те, що ти з нею обіймався, тебе не бентежить? Ви виглядали парою. Ні, не виглядали. Ви були нею. Хочеш заперечити, чи, може, я помилилась?

— Можливо. Мені байдуже, як це виглядало. Ми давно знайомі й інколи зустрічалися. Але це було до тебе.

— Сьогодні я побачила, як це було. Йди. Купайся далі зі своєю крихіткою. Це ж вона? — підіймаю на нього очі й натикаюсь на суворий погляд темних очей.

— Яка різниця, хто вона? Ти навіть не слухаєш, про що я говорю.

— Не хочу слухати, не вірю й не бажаю говорити, — кажу, як робот. Якщо він зараз не піде, розплачусь прямо перед ним. Клубок у горлі заважає дихати.

— Знаєш, може, воно й краще, — говорить через декілька секунд. — Ти молода дівчина, яка керується тільки емоціями. Не слухаєш і не бажаєш зрозуміти. А я… В мене просто немає часу займатися твоїми перепадами настрою. І якщо ти обрала цей варіант, я згоден. Бувай, Софіє, — кидає роздратовано і, не дивлячись на мене, виходить з кімнати. А з ним зникає моя віра у кохання і частина душі…

Шановні читачі, щиро запрошую читати другу частину дилогії. Книга називається "Наосліп. Частина друга". 

Кінець