Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років 📚 - Українською

Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років" автора Віктор Миколайович Горобець. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 100
Перейти на сторінку:
станового судочинства та вища апеляційна установа.

Велике князівство Руське отримувало право проводити власну внутрішню політику, карбувати власну монету та організувати автономну фінансову систему. Збройні сили Великого князівства Руського формувались із 60-тисячного (за пізнішими таємними домовленостями гетьмана І. Виговського з представниками короля та за постановою вального сейму Речі Посполитої 1659 р. — 30-тисячного) іррегулярного козацького та 10-тисячного вільнонайманого регулярного війська, підпорядкованого гетьману. Коронні або литовські війська Речі Посполитої мали право вводитися на територію князівства лише тимчасово й обов'язково за погодженням з гетьманом і з перепідпорядкуванням під його командування.

Питання ведення зовнішньої політики, оголошення війни та підписання миру, а також виділення коштів на ведення війни проголошувалися винятковою прерогативою спільного для всієї Речі Посполитої вального сейму. Сенаторські посади Речі Посполитої від Великого князівства Руського мали право посідати лише представники православної шляхти. Козацька старшина Війська Запорозького отримувала можливість нобілітації королем і вальним сеймом республіки за поданням гетьмана. На території князівства церковна унія православних з католиками підлягала ліквідації, а захоплене раніше уніатами церковне майно підлягало поверненню православній церкві.

Сенаторські посади та вищі адміністративні уряди на території Руського князівства мали обіймати лише особи православного віросповідання. На його землях скасовувалась церковна унія, а православна церква урівнювалась у правах з католицькою. У спільному сеймі федерації постійні місця сенаторів отримували київський православний митрополит і п'ятеро єпископів.

Неабияку увагу гетьман Виговський звертав у цей час і на задоволення культурно-освітніх і релігійних запитів православного населення. Саме в контексті реалізації гадяцького курсу Виговський уперше добився затвердження королем за Києво-Могилянським колегіумом статусу академії, а також закріплення права відкривати в необхідній кількості школи, друкарні тощо. Наполегливо шукав він і способи досягнення міжконфесійного миру в Україні через визнання за православними прав, якими володіли римо-католики й уніати (греко-католики), планував реалізацію універсальної церковної унії, яка б ліквідувала розкол в тілі православної церкви.

Менш привабливим для широкого суспільного загалу були постанови щодо вирішення проблем соціально-економічного плану. Адже на українських землях поновлювалися дореволюційні поземельні відносини, і селяни мали повернутися до «звиклого послушенства» своїм панам. Нехтування ж витвореними в ході революції стосункам у сфері поземельних відносин, взаємин «селянин — пан», а також спроба обмеження козацького реєстру лише 30 тисячами осіб становили неабияку загрозу для реалізації українсько-польського порозуміння на практиці.

Відповідно до задуму творців угоди, вона була призвана не лише забезпечити мир у стосунках України та Польщі — при збереженні державності першої та визнання нею зверхності короля польського, — ай розпочати процес умиротворення всієї Центрально-Східної Європи. По-перше, Гадяч повертав Україні мир із Кримським ханством. По-друге, український уряд брав зобов'язання виступити посередником в укладенні польським королем миру зі своїм союзником — Швецією. По-третє, політичне врегулювання українсько-польського конфлікту позбавляло Москву приводу для продовження війни. Зрозуміло, що гетьман був свідомий того, що остання так легко не відмовиться від завойованих територій. А тому він настійливо рекомендував Яну Казимиру негайно, навіть ціною певних поступок, примиритися зі Швецією, аби силою змусити московське керівництво визнати нові реалії. Щоправда, крім тиску на Москву, Виговський допускав і можливість політичного примирення, більше того, висловлював пропозиції щодо приєднання царя до центрально-східної федерації держав. Своєрідним підґрунтям такого альянсу мала стати спільна оборона від османської загрози, про що вже давно говорили керівники Венеціанської республіки та Габсбурзької імперії. Таким чином, за умови успішної реалізації задуму Україна мала стати потужним фактором європейської системи безпеки.

«Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз».

Проблеми ратифікації унії

Довідавшись же про укладення Гадяцької угоди, російський цар розіслав грамоти, закликаючи до боротьби зі «зрадником Івашкою», та відправив в Україну війська під командою бєлгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського. Під прикриттям військ воєводи проходять «вибори» гетьмана, за результатами яких новим українським регіментарем проголошується російський ставленик Іван Безпалий. Тим часом 20 грудня 1658 р. московській стороні вдалося укласти перемир'я зі Швецією, що дозволило відправити в Україну досить потужну армію, яка під командою князя Олексія Микитовича Трубецького в середині березня наступного року вторгнулась в Україну. За таких складних умов, аби вберегти крихку конструкцію українсько-польсько-литовської унії, усім сторонам потрібно було діяти одночасно й рішуче, й обережно, виявляючи залізну політичну волю та водночас в міру запобігаючи перед своїми прибічниками. Досягнути ж такого симбіозу політичних дій було вельми не просто...

Зважаючи на значні упередження й перестороги, що існували в середовищі козацтва стосовно замирення з королем, Виговський сподівався напередодні ратифікації унії виторгувати цілий ряд поступок, які б зробили документ значно привабливішим для українських інтересів. Зокрема, гетьман добивався включення до складу Великого князівства Руського, крім Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, також Волинського й Подільського й значної частини західноукраїнських земель. Чинилися й спроби посилити гетьманський провід за рахунок закріплення за гетьманом права призначати наказного гетьмана, котрий в разі смерті великого гетьмана успадкував би всю повноту влади, а також розширення прерогатив гетьманської влади у сфері поземельних відносин тощо. Висувалася також вимога збільшення кількісних показників козацького реєстру до 70 тисяч та доведення розмірів регулярного найманого війська до 10 тисяч вояків. За православними шляхтичами пропонувалося не лише закріпити виняткове право посідання державних посад на землях Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств, а й передбачити почергову ротацію з представниками шляхетського загалу римо-католицького віросповідання у Волинському, Подільському та Руському воєводствах.

Утім, зовсім інші сподівання покладали на ратифікацію противники Гадяцької угоди, що посідали чільні позиції у владних ешелонах Речі Посполитої. Варто зауважити, що шляхетський загал республіки, як і варто було очікувати, звістку про замирення короля з козаками зустрів з великою осторогою. Шляхетські лідери побоювалися, що цей зовнішньополітичний успіх Яна II Казимира призведе до посилення його влади в державі, а відтак — послаблення їхніх власних позицій. Шляхетський загал бунтував проти перспективи зрівняння у правах з козацтвом, вважаючи шляхетність даром Божим, на який не може претендувати жоден з інших соціальних станів. Особливу неприязнь виявляла шляхта Великого князівства Литовського, побоюючись того, що поява Великого князівства Руського, яке б мало набагато більший військовий потенціал, нівелює роль Литви у державних справах оновленої Речі Посполитої. Годі вже говорити про лють біскупів римо-католицької церкви, які протестували проти втручання короля в церковні справи й поступок козакам у справі ліквідації унійної церкви.

На травневий сейм 1659 р., що мав ратифікувати Гадяцьку угоду, а також виробити комплекс заходів щодо підготовки до війни з Російською державою, Виговський вирядив надзвичайно представницьку делегацію, очолювану канцлером новоствореного Великого князівства Руського Юрієм Немиричем і генеральним обозним Війська Запорозького Тимофієм Носачем. Немирича та Носача супроводжувало близько п'ятисот козаків,

1 ... 54 55 56 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"