Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

— Ви не місцевий… Ви з ЦРУ? — запитав він.

— Я не з ЦРУ, — втомлено відповів я. — Просто приїхав подивитися на Будд.

— На яких Будд?

— Будди Баміанської долини, — підказав я, з усіх сил намагаючись не видати зневагу, яку відчував до невігластва цього бандита. — Вирізьблені в кам'яній брилі.

— А, точно! — згадав чоловік з автівки. — Я їх бачив. Добре, що ви зараз приїхали — через двадцять років їх уже не буде!

Я здивовано відсахнувся й ще раз подивився на цього смердючого, вдягнутого в лахміття та вкритого пилом чоловіка. Він вищирився, приклав долоню до чуба і сказав:

— Що ж, приємно з вами познайомитися, хоч ви й не агент ЦРУ.

Зістрибнувши з вантажівки, він попрямував геть.

Несподівано для самого себе я вигукнув:

— Площа Тяньаньмень!

Він зупинився, потім розвернувся на каблуках, наче танцюрист. Досі щирячи зуби в поблажливій посмішці, він розвальцем повернувся до мене й зупинився так близько, що я майже відчував липкість його тіла.

— Дідько, — зрештою сказав він. — На китайського шпигуна ви теж не дуже схожі.

— А ви не схожі на афганського бойовика, — зауважив я.

— Ну, це тому, що я тут лише проїздом, прямуючи до іншого місця.

— До якого саме?

— До будь-якого, де є події. Ми ж бо люди війни — нею ми займаємося і робимо це добре; і в цьому немає сорому, бо вона почнеться навіть без нас, але з нами… — його усмішка стала ширшою. — З нами вона, можливо, відбудеться трохи швидше. Але що тут робить такий милий старий пан як ви, та ще й з розмовами про географію, га?

— Нічого, — знизав я плечима. — Просто в голові чомусь таке слово з'явилося. Як «Чорнобиль» — просто слова.

Брови Фіделя сіпнулися, хоча посмішка не зникла. Потім він розсміявся, ляснув мене по плечу так, що я мало не втратив рівновагу, відступив на крок, щоб оглянути мене, а потім голосно заревів:

— Ісусе, Йосипе та Свята Маріє!

— Ви б ще Майкла Джексона покликали!

* * *

Ми їли разом. Сім'ї, в будинку якої ми їли, було багатозначно сказано, що вони прийматимуть гостей, але люди Фіделя, принаймні, принесли свій хліб і кидали в дітей корки від пляшок, які ті захоплено збирали як сувеніри. Мати стояла у дверях — стежила крізь синій серпанок бурки, щоб ми не розбили її посуд.

— Я народжуюся в 1940-их, — пояснював Фідель, відриваючи від кістки великими потертими зубами шматки смаженої баранини, — і це лайно, бо я пропускаю багато цікавого. Хоча зазвичай я не проти поїхати до затоки Свиней і, звісно, до В'єтнаму. Багато часу я також проводжу в конфліктах Африки, але там треба здебільшого місцевих лякати, а яке в цьому мистецтво? Дайте мені, в дідька, справжню війну; хіба я вам психопат, щоб дивитися на те, як діти плачуть! О цій порі стає цікаво в Ірані та Іраці, хоча Іран після шаха вже не тішить. Кувейт — непогано; балканське лайно я теж спробував, але там також лише «Убий цивільного, убий цивільного, тікай від танка!», але ж я, курва, професіонал, нащо ви мені це лайно сунете?

— То ви солдат у більшості життів? — спитав я.

Він відірвав ще один шматок м'яса.

— Ага. Мій батько — вояк. Напевно, саме від нього я це й отримав… багато дитячих років провів на Окінаві, а люди там… Боже мій… в них є щось… Щось таке… Наче залізо всередині, це треба бачити. Я плачу членські внески в Клубі, — додав він, вирішивши пояснити, — але все це сидіння на одному місці, самі лише секс та політика… Господи, політика, усі ці «той сказав триста років тому ось це» та «той спав з ось такими, але потім хтось помер і почав сильно ревнувати» — я всього цього не можу терпіти. Я навіть не знаю, може так лише в тому Клубі, де я виріс? У вас інакше?

— Я небагато часу в Клубі проводжу, — ніяково визнав я. — Я легко відволікаюся.

— Як для безсмертних, члени Клубу дуже непослідовні. Знаєте, одного разу вони мене вбили завеликою дозою. А я такий: Ісусе, мені ж лише тридцять три, а тепер знову вчитися не какатися? Якого біса?

— Я зазвичай покінчаю з собою в старості, — зізнався я. — Коли мені близько сімдесяти, я завжди захворюю одним і тим самим…

— Мені, курва, можете про це не розповідати, — застогнав він. — Дрібноклітинний рак у шістдесят сім років — бах! Знаєте, я пробував палити й пробував не палити. Я намагався вести здоровий спосіб життя, а все одно цю кляту хворобу отримав. Одного разу я спитав у медика: «Чому так?» Знаєте, що він мені відповів? «Ну, таке трапляється». Трясця йому!

— То чому війна? — обережно спитав я, вирішивши не розповідати про свою медичну кар'єру.

Він пильно глянув на мене поверх кістки ягня, що вже подекуди біліла.

— Ви багато воювали? На вигляд ви достатньо старий, щоб брати участь у Другій Світовій.

— Я бачив кілька війн, — визнав я, знизавши плечима, — але зазвичай намагаюся триматися далі від них. Вони надто непередбачувані.

— Бля, чувак, але ж саме в цьому й сенс! Ви народжуєтеся, знаючи все, що трапиться впродовж вашого життя, до останньої клятої подробиці, і ви такий: «Нумо лише дивитися»? Та хай йому грець! Нумо жити, нумо дивуватися! Мене підстрелювали, — його розпирало від гордості, — сімдесят чотири рази, але лише дев'ятнадцять з тих куль були смертельні. А ще я потрапляв у вибух ручної гранати, наступав на мину, а одного разу, коли ми билися з В’єтконгом, мене заштрикали на смерть загостреною бамбуковою палицею, можете собі таке уявити? Ми робили зачистку ділянки джунглів, яка, курва, навіть назви власної не має, і там усе смерділо, бо хлопці з повітряних сил засмажили геть усе зліва й усе справа, заганяючи партизанів у зону відстрілу, як вони її називали, і Бог свідок, ми їх там відстрілювали, і я почувався наче володар світу; тобто, я знав, що кожна секунда може бути моєю останньою, а навколо мене це дзижчання, це дивовижне дзижчання! І я його навіть не чую, навіть не бачу цього чувака, а він тільки — хоп! — і з'явився, з-під землі вигулькнув, а я стріляю і кулями йому живіт порвало, він має померти незабаром від кровотечі, але його це навіть не сповільняє — стрибає до мене й бах, бах! Цьому чуваку не більше шістнадцяти років було, тож я подумав: дідько, це варто було побачити!

Він